Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

У Алекса нерви на межі, видно неозброєним поглядом, і він сильніше стискає мої руки. Стає настільки важко стояти в цій компанії, що мені нічого краще не спадає на думку, як розвернутися і піти.

Вчасно нагадую собі, що це поки що моя квартира, і йти явно варто не мені.

– Що означає я сміявся? – здивовано підкидає Андрій. – А що мені треба було робити? Сказати дівчині, в яку я закохався, що це була помилка? Підготувати її до доленосного знайомства з тобою? Це що, бл*дь за дитячий садок? Мені сподобалася дівчина – я прийшов та забрав її.

– Ага, як останній мудак, – відповідає Алекс, дивлячись увесь час на мене. – Повір Олеся, я всі ці роки про тебе думав. Мені було тоді дев'ятнадцять, досвіду з дівчатами особливо не було, та ще з такими як ти, та й потім, коли побачив вас разом, зрозумів, що ти щаслива з ним, а ти була моєю першою любов'ю.

– Ти навіть до пуття не знав мене, ти просто спостерігав на відстані? – все ж таки починаю жаліти Алекса, хоч зараз, дивлячись на нього, складно уявити, що колись він був настільки сором'язливим і боязким. Зараз він працює у такій сфері, де всім цим якостям немає місця.

– Чому постійно ви всі правильні, а з мене робите якогось негативного героя? Ти навіть не підійшов до неї жодного разу, ти одразу сказав, що вона зі мною й тижня не протримається, але Олеся й заміж за мене вийшла, – Заремський не здається. Він зараз настільки відчайдушно намагається пробити чолом мої бетонні стіни, що на методи, йому все одно, а мені це нагадує десятий клас.

– А як тебе ще можна назвати? Ти все зіпсував, забрав її в мене, а сам потім кинувся в обійми іншої жінки, коли почалися проблеми у шлюбі. До чого призвело ваше сімейне життя? – Алекс тре перенісся, і я бачу, як він сердиться. Злість на Андрія, буквально розриває його зсередини.

– Напевно, що у нас є дочка, – бездоганно відповідає мій колишній чоловік. – І все, що відбувалося у нас у шлюбі з Олесею, суто наша справа, ти не маєш права зараз втручатися.

– Зараз? То ти що, вирішила знову зійтись із ним? – Алекс дивиться на мене як на божевільну, у його очах навіть чітко читається легкий мотив розчарування.

– Треба було ще десять років почекати, що ти так рано підхопився? – по-моєму, Андрій захопився сарказмом, і зараз вихопить, але Алекс тримається, до останнього.

– Не треба було посягати на чужих дівчат, ти ж знав, що я відчував до неї, а вчинив у результаті як закінчений мудак, – висловлюється Алекс.

Знову чоловіки починають лаятись, а я лише дивлюся у вікно і думаю, як це все тупо виглядає збоку. Стає погано від того, що відбувається, я доросла жінка, вони двоє дорослих чоловіків, а ми стоїмо тут і обговорюємо якусь дитячу дурість, їй-богу.

Стає раптом так смішно, що я сміюся в голос. По різні боки від мене двоє чоловіків, які десять років тому мене не поділили: один із них розбив мені серце, а у другого його склеїти так і не вийшло, і я, настільки заплуталася і задовбалась від цих стосунків, що залишається лише одне – сміятися до блювоти, може, тоді стане легше?

Нетямущий погляд Алекса, скептичний – Андрія, їм двом не зрозуміти моєї внутрішньої істерики, але раптом стає  начхати на цей ідіотизм, адже це історія стосується їх двох, так нехай йдуть в інше місце і з'ясовують між собою відносини. Я розумію одну річ – краще бути однією, ніж брати участь у цьому абсурді.

У мене своїх проблем навалом, у мене є життя, про яке я мріяла, і маленька дівчинка, наповнивши це саме життя змістом, а розумітися на тому, хто перший побачив іграшку, не має сенсу. Я вимотана, і єдине чого хочу, це притиснути до себе свою Дашу і дивитися на захід сонця на пляжі. Рішення приходить блискавично, і я знаходжу привід заговорити.

– Дякую вам хлопці, гарна історія, але мені треба залишитись на самоті, – тихо прошу.

– Олеся, але як же…

– Алексе, ми з тобою про все поговоримо, але мені потрібно побути одній і все обдумати, будь ласка. Ти все одно, по суті, тут не живеш, їдь до себе, відпочинь від перельоту, а через пару днів поговоримо.

Алекс ще намагається щось сказати, але я повертаюся до Андрія:

– Дякую, що був зі мною, але тобі краще поїхати, ти зі мною всі справи закинув. Коли я заберу Дашу – дам тобі знати.

– Можемо поїхати за нею разом? – він виходить і стає попереду Алекса. Як завжди настільки самовпевнений, що я посміхаюся.

В нього неможливо було не закохатися, він випромінює силу та впевненість. Але зараз на мене не діють ці чари.

– Ні, я сама, мені треба побути з сім'єю, – стою на своєму, навіть здається, що від своїх серйозних слів, я стала вищою на зріст.

По очах Алекса бачу, що він засмучений, що я несерйозно поставилася до його почуттів, але коли тобі тридцять, ти просто вже не можеш адекватно сприймати подібні історії.

Ну, чесно, це ж смішно. Не міг підійти, соромився, любив десять років, це так безглуздо, що навіть думати не хочеться.

У моєму житті немає місця таким історіям, це дивно і певною мірою соромно, що я стала учасником подібного. А ці двоє взагалі гарні, серйозні мужики, а розібратися з жінкою не можуть. Досі свято вірять, що кожен з них має рацію. Один покидьок, другий – жертва. А хто я у цій історії? Трофей?

– Подзвони, коли забереш Дашу, я під'їду, – долинає до мене голос Андрія з передпокою, але я не обертаюсь, не хочу більше дивитися на сумні очі Алекса.