Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Цілий вечір ігнорую дзвінки Алекса. Навіть, якщо він дзвонить просто щоб запитати, як у мене справи, мені здається, що будуть зайві розмови. Треба пояснити, чому я так близько підпустила Андрія і чи не вплинула його присутність на мої стосунки з Алексом, а я навіть не знаю, що на це відповісти.

Пропускаю вкотре його дзвінок і вдаю, що не читаю смс. Може це жорстоко, але я ясно дала зрозуміти, що не налаштована на розмову, і найбільше не хотілося виправдовуватися

– Олесю, – чую крізь сон голос сестри.

Розплющую очі, Рита стоїть переді мною, а в отворі кімнати Алекс з величезним букетом квітів.

– Що відбувається? – намагаюся приховати хвилю роздратування, мені здається, що ніхто не прислухається до моїх бажань та потреб, усе роблять, як хочуть самі.

– До тебе гості, – шепоче Рита, щоб не розбудити Дашу.

Перекладаю очі на Алекса, який усміхається своєю наймилішою в арсеналі посмішкою і тиснеться в отворі, як бідний відкинутий родич.

Нічого не відповідаю, встаю з ліжка і захопивши Алекса та його букет, виходжу на терасу, у мені все кипить, невже було важко почекати, поки я захочу говорити?

– Що ти тут робиш? – шиплю на Алекса, наче кішка.

– Я скучив, хотів тебе побачити, – винно відповідає він і вручає мені свій букет. – Хіба не можу приїхати до своєї дівчини? Я дзвонив, ти мене кілька днів ігноруєш, що мені ще залишалося робити?

– Зачекати, доки я захочу з тобою говорити? – вношу свої припущення.

Дивлюся на нього і розумію, що окрім подяки більше нічого не відчуваю, будь цей Андрій недобрий, що він мені в чай ​​підливав?

– Зачекати, – повторює за мною Алекс, і ніби щось прокручує в голові. – Зачекати, ще якийсь час, щоб сюди приїхав Заремський і ти пішла до нього? Ти розумієш, що це ненормально?

– Що саме? – я й справді не розумію, що неправильного в тому, що мені потрібно як мінімум перетравити порцію нової інформації? – Я якщо чесно, трохи в шоці, з того, що ти мені розповів. Хочу зрозуміти, все, що ти відчуваєш до мене, це помста Андрію, чи ти справді мене любиш?

Навіщо я ставлю подібне запитання? Він, звичайно, скаже, лише те, що я, ймовірно, хочу почути, але чи хочу?

– Люблю, звісно! – кричить Алекс. Що й вимагалося довести, хоча може він і справді мене любить, а я нісенітницею маюсь? – Люблю. Олеся, будь ласка, не сумнівайся в мені, я не він, я не зроблю тобі боляче, хочу, щоб ти зі мною була щаслива, і ми змогли жити, як і до твоєї зустрічі із Заремським.

– Ти розумієш, що ми вже не зможемо так жити, він уже буде в нашому житті, він батько Даші, і цілком має право спілкуватися з нею, – виправдовуюся я.

– Згоден, тому я вважаю, що нам краще виїхати, – Алекс хапає мене за плечі, і дивиться впритул. – Ми ніколи не зможемо жити там, де весь час буде вештатися він. Ти бачиш, Андрій уже досяг певних успіхів, ще трохи й наші відносини підуть нанівець. Він жахлива людина, і я б не хотів, щоб наша Даша з ним взагалі спілкувалася, але там ми принаймні зможемо скоротити його участь до мінімуму. Думаю, одного разу на рік буде цілком достатньо.

Я слухаю все, що він каже, а в моїй голові б'є набатом тільки одна думка, що за геніально-дебільна ідея впала йому на голову? У мене просто немає слів, щоб хоч щось відповісти, боюся уявити, що вживить сам Андрій, коли дізнається, на що ми пішли.

– Алексе, це тільки ще більше його розсердить, і незворотно зіпсує стосунки, ти хочеш, щоб він взагалі забрав Дашу? І не забувай, що він такий самий її батько, як і я матір, це не вихід із ситуації. Не зможу вчинити так з ним. Вчинити так із Дашею.

– А Даша тут до чого? Вона маленька ще, гадаєш, розуміє, хто він такий? – вражає своєю наївністю Алекс.

Зрозуміло, що за стільки років, проведених з нами, він ще не зрозумів, що з себе становлять діти й цілком логічно, що думає, що все дуже просто і зрозуміло.

Мені хочеться накричати на нього, так щоб він зрозумів, що ніхто не вирішуватиме ні за мене, ні за мою дитину, але на подвір'ї ніч, мої репліки ні до чого. Впевнена Рита, вже підслуховує, навіщо допомагати їй вдаватися в кожне слово?

– Алекс…

– Ти не хочеш їхати? – дратується мій хлопець.

– Та куди їхати й головне навіщо? – Починаю психувати.

– Ми можемо відлетіти до Іспанії, ти зможеш працювати там, тобі ж подобалася Барселона? Там ми зможемо бути щасливими, як хотіли колись, – і тут я розумію, що, зважаючи на все, тільки він цього і хотів. Я вже взагалі не розумію, про що колись думала, ці перспективні ідеї бісять одна за одною.

Сама не помічаю, як відходжу від нього на пристойну відстань, його присутність ставить мене в незручне становище, адже я не хочу їхати, це мені не потрібно. Мене все влаштовує тут, Одеса мій дім, моє улюблене місто. Згодна, що Барселона прекрасна, особливо в цю пору року, але чорт, навіщо кудись їхати, заради чого? Щоб Алексу було спокійніше?

– Чому ти мовчиш? Ти не хочеш їхати зі мною? - Запитує Алекс, після хвилинної паузи.

– Не думаю, що це вихід із ситуації, тут моє життя, моя сім'я, робота. Що я робитиму в Барселоні?

– Я подбаю там про тебе, і про твою дочку, – тепер Даша перестала бути «нашою», а стала знову тільки моєю. – Я так довго йшов до цього, повір, я люблю тебе.