Бунтівник та аристократка - Крістіна Логоша

— Я можу вкласти до твоїх ніг увесь світ!

- Весь світ буде біля моїх ніг і без тебе.

Я обмотав і зав'язав ланцюг довкола стовбура великого дерева, повного сил. Варто мені відійти, як сталося щось дивне: здавалося, що земля здибилася і піднялася в повітря навколо нас, перетворюючись на невагомий пух, що яскраво засвітився. Вогники збиралися, розросталися і перетворювалися, формуючи цей сад та паркан навколо нього з аркою. Це дерево стало його осередком. І до нього прикований мій демон...

                                                                 ***

Я мовчала, вражена історією Крістофа. А він сказав те, про що я вже й сама здогадувалася:

— Це дерево… — він жестом показав на засихаючий тис, до якого прикутий Морок, — воно було сильним і квітучим, тому я його й вибрав. Але Морок перетирає його стовбур ланцюгом і дедалі глибше підриває коріння. І від цього мені важче контролювати його.

— Невже не можна позбутися його зовсім?

- Пам'ятаєш напис над аркою? «Зламає в темряву надламану гілку. Відродиться світло із цвітінням благородного тисового дерева». Я думаю, відповідь у ній.

Звичайно, я бачила і навіть запам'ятала ці слова, але тепер вони з'являлися в новому світлі.

— Все просто — треба знайти нове дерево та перев'язати Морока.

Крістоф ніжно обійняв мене за плечі і прошепотів:

— Приємно, що ти переживаєш мене.

Я хотіла йому відповісти, але кілька чорних очей монстра дивилися на мене, ніби примовляли до жахливої ​​смерті. По шкірі пробіг холодок.

- Він говорить? - Запитала я у Крістофа.

— Так він. Але воліє ділитися своїми думками виключно зі мною. Принаймні так було до сьогодні, — Крістоф повернувся до звіра і звернувся до нього: — То що ти хотів, демон?

Заскуливши, як винний собака, Морок прикрив морду лапами.

— Боїшся, хитруне. Мовчиш.

Крістоф рішуче пішов до вовка, той підвівся і позадкував, відвертаючи морду і плутаючись у ланцюзі — здоровий страшний монстр перетворився на боягузливу шавку, що боялася покарання. Крістоф схопив за ланцюг і намотав його на сильну руку. Морок упирався, гальмуючи сильними пазуристими лапами, зриваючи дерн, але Крістоф був сильнішим. Смикнувши за шипастий суворий нашийник, він нахилився до звіра і почав йому щось шепотіти в саме вухо, у відповідь тварина тільки жалібно скигнула і норовила вирватися з рук. Їхня дивна розмова тривала недовго.

Крістоф відпустив звіра і скинув з руки ланцюг. Гидливо обтрусивши руки, він підійшов до мене:

— Ходімо,— акуратно взяв мене під лікоть і повів до арки,— він більше тебе не лякатиме.

Ідучи, я обернулася і кинула погляд на голе дерево з сліпуче яскравими плодами і згадала, як Крістоф вирощував тисове дерево вночі, у дворі замку. Та рослина була міцною, наповненою життям, але вона йому не підійшла. Як він це зрозумів? Ми вийшли з арки і я заступила чоловікові дорогу, поклавши руки на його плечі, але поставити запитання не встигла — Крістоф миттю привернув мене до себе і поцілувався. Я вперлася руками в його груди, присікаючи ніжний порив.

- Що за нахабство?

Крістоф уважно дивився в мої очі з усмішкою, а потім раптом весело засміявся.

— Ви надто суворі до мене, фрау. Після всього, що між нами було, ви розбиваєте мені серце відчуженням, його голос звучав з іронією, але за нею він ховав смуток.

— Між нами нічого не було... — я схилилася, згадуючи, як відповідала на його ласку в його ліжку.

Крістоф обійняв мене, похитуючи в руках, як маленьку дівчинку, його губи, притиснуті до моєї скроні, як центр гарячого урагану, народжували тепло, що розлилося по тілу. Щирість його почуттів ламала мій опір, наповнювала душу радістю та затишком, і не хотілося, щоб він мене відпустив.

У темряві пролунав тріск гілок, ніби хтось, не особливо ховаючись, пробирався через кущі. Я здригнулася. Крістоф теж звернув на це увагу, але заспокоїв мене:

- Це Ерік. Перевіряє, чи все гаразд.

І справді, в напівтемряві я побачила блиск знайомих котячих очей. Стало тривожно, адже цієї ночі він чекав, що я прийду до нього.

Сонячне проміння, пробившись крізь фіранку, ласкаво торкнулося мого обличчя. Я розплющила очі і відразу примружилася від яскравого світла.

— Виспалася, мандрівниця? - сказала Маріса.

- Складно сказати. Скільки зараз часу?

— Майже опівдні. Ти проспала весь ранок. Не дивно, якщо ти всю ніч десь тинялася... Будь ласка, скажи, що ти не була у цього блохастого?

Від її слів стало гидко, і я скривилася.

- Ні. Я була з Крістофом. Він провів мене через кам'яну арку і показав Морока.

- Не може бути! — якби у змії були руки, вона схопилася б за щоки — так пролунало її подив: розтягнуте і тихо.

— Я сама не можу збагнути, навіщо він це зробив… Все дуже складно.

— Отже, він тобі довіряє, коли вирішив відкрити такий інтимний секрет. І що було згодом?