Бунтівник та аристократка - Крістіна Логоша

Кілька років тому на мене було вчинено замах. Ця інформація не просочилася в пресу, мало хто знає про це. Поранення було серйозним і на три тижні поклало мене в кому.

Але навіть прокинувшись, я залишився на кілька місяців прикутий до лікарняного ліжка. Одужання йшло дуже повільно. Кожен крок на шляху до нього, давався мені з великими труднощами.

Поступово, я почав помічати, що разом із відновленням тіла в мені прокидається сильна магія. Було дивно бачити, як від однієї моєї думки рухаються меблі або з'являється щось буквально з повітря.

Але магія мала зворотний бік: зі зростанням сили в мене почалися прогалини в пам'яті. У такі хвилини я ніби провалювався в темряву, а коли повертався — з жахом розумів, що моїм тілом керував хтось інший.

Я кинувся до магів-цілителів та доцентів медичних наук, але всі давали невтішні прогнози – всередині мене живе монстр і дуже скоро він мене поглине. Я боровся, але він все частіше мене підкоряв, і вже справа не обходилася тільки спонтанним завмиранням з чорними очима — демон уже підкорив моє тіло і почав творити всілякі лиходійства.

Одного дня я був у Беати. Морок узяв гору, а коли я повернув контроль над власним тілом, з жахом виявив, що перевернув увесь будинок і мало не вбив сестру. Я відпустив її і кинувся подалі від неї, боячись, що демон знову візьме гору і завершить задумане. Я біг з усіх ніг, поки були сили, не розбираючи дороги, і дуже швидко опинився далеко в лісі — магічна сила робить мене витривалим і біг до темряви. Я зупинився лише тому, що вже не бачив, куди біжу. Але мені було байдуже. Я забирався далі вглиб, не звертаючи уваги ні на що, і повертатися не збирався — поки живий, я небезпечний для всіх, кого люблю.

Глибокої ночі я вийшов на галявину. І дивуватися в мене вже не було ні сили, ні бажання. А дивуватися було чому — я побачив стару в чорному балахоні з великим капюшоном, що приховав обличчя. Вона спиралася на палицю і... чекала мене.

— Що ж ти, Крістофе, твориш? — спитала вона старечим голосом.

- Ти хто така? Звідки мене знаєш?

- Я багато чого знаю. І як тебе звуть, і звідки в тебе з'явилися магічні сили, і чому демон твоє тіло забирає.

— Тоді скажи, як його позбутися?

Стара хрипко засміялася.

- Ні, цього я не скажу. А ось як приручити твою тварину – пораду дам. Ось там ланцюг, — вона вказала, на важку залізну гору ланок, яку в темряві було важко розгледіти, — нею треба зловити Морока. Тільки вона утримає його.

Як у сонному маренні, я взяв ланцюг у руки.

- Що тепер? Що мені з нею робити?

— Морока завжди приваблювали ці місця. Та й куди він може піти у своїй справжній подобі, крім лісу? Чи не правда? Ось він і тиняється, іноді повертаючись у тіло свого носія і намагається ним заволодіти. Тобою заволодіти.

Від її слів стало страшно. Але стара продовжувала:

— Зрозумій Морока.

— І я позбавлюся його назавжди?

- Ні, - сказала стара, - це лише відстрочка. Злови його, інакше і її в тебе не буде.

Я сумнівався в дійсності того, що відбувається, — надто нереалістично все це звучало.

- Я тобі не вірю.

- Даремно. Я єдина, хто може допомогти тобі. Але вирішувати, звісно, ​​тобі…

Порив вітру підхопив листя з землі, а разом із ним стара перетворилася на попіл і зникла з повітряним потоком.

Я залишився на галявині, з ланцюгом у руках, не розуміючи, що з ним робити. Але коли почув несамовите виття, відпали всі сумніви: це був він — Морок. Я пішов на його голос, не маючи жодного уявлення, що робитиму, коли побачу звіра, але розумів — іншого виходу в мене немає.

Великий чорний вовк з очима, налитими темрявою, чекав на мене. Він сколився і гарчав, переступаючи з лапи на лапу. Ми не потребували представлення, бо знали і відчували одне одного. Побачивши ланцюг у моїх руках, він кинувся до мене. Я чекав, що він мені перекусить горло, але він вчепився за ланцюг і рванув його. Дивно, але я зміг його утримати. Морок, розуміючи, що раптовість йому не допомогла, завив і знову вчепився в ланцюг, тягнув і рвав його, упирався лапами, буквально ораючи землю. Він дав мені силу, і він боровся з нею, але мене не чіпав. І страх перед ним пропав — я потрібний був йому, моє тіло було йому потрібне. І це допомагало мені боротися. Намотуючи ланцюг на руку, я підтягував звіра до себе, поки він не опинився біля моїх ніг. Викрутивши ланцюг, я змусив Морока лягти і обвив ланцюг навколо його горла. В його очах був страх. Я відчував його, як він відчував мене, мою рішучість подолати його.

І тоді він захрипів:

— Пусти мене, дурне! Я дам тобі все, що захочеш.

— І чим мені доведеться розплатитися? Своїм життям? Так дорого я не готовий платити за сумнівні подарунки.

Я тягнув його до найближчого дерева.