Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Челсі/

Не бійтеся своїх емоцій, вони частина нас...

Солодкий аромат його парфумів заполонив все навколо. І у мене, майже, як у героїнь з любовних мелодрам, закрутилася голова, а перед очима зявилися дивні білі плями. Серце шалено застукотіло, вириваючись з грудей. Маленька кабінка ліфта повільно стала наповнюватися флюїдами жадання, а моя кров — адреналіном.

Чоловік ступив крок, потім ще один й зупинився в міліметрах від мене. Неприпустимо близько, як для контакту з чужим чоловіком. Хоча, його безіменний палець вказував на відсутність дружини чи нареченої. Та не всі ж носять обручки. Мій Влад, до прикладу, ніколи.

 — На раз, робимо вдих, на два — видих, — мовила я, схопивши його за обидві руки та повністю повернувшись до чоловіка обличчям.

Тепло його долонь приємно обпікало шкіру, створюючи між нами сюрреалістичну ситуацію. Ми були нібито двоє закоханих, які вирішили разом перечекати бурю. Не знаю, чому мені в голову прийшов саме такий сюжет, але я швиденько прогнала цю думку геть, сконцентрувавшись на чоловікові і його проблемі.

«Твоя божевільна фантазія, Романова, не знає меж!»

— Все в порядку. Я не боюся, — збрехав чоловік, прагнучи довести не зрозуміло що і не зрозуміло навіщо.

Незнайомець рефлекторно розправив плечі й тканина піджака натягнулася, показуючи красу його рельєфного тіла. Певно і кубики на животі є. Такі ж, як у Влада. Хоча, Влад ширше в плечах, вужче в талії та й взагалі, він спортсмен. У нього всі параметри тіла ідеальні. Відшліфовані так, що комар носа не підточить. Ці всі тренувальні вправи та дієти зробили із його тіла неперевершений екземпляр чоловічої краси. Одні палкі погляди шанувальниць діяльності чоловіка чого варті. Інколи, мене до чортиків бісить споглядати, як натовпи дівок бігають навколо нього, намагаючись доторкнутися до чужого щастя.

На самому початку нашого шлюбу, коли я була молодше й наївніше, мені було байдуже до фанаток чоловіка. Їхня дурнувата, а іноді неадекватна поведінка тільки веселила мене. Та з роками все змінилося. Владислав ставав все гарніше та відоміше, а я — його додатком. Ніхто не звертає на мене увагу до того моменту, поки не звучить фраза «дружина Макарова». З кожним днем мені все важче дається ігнорувати це. Й хоча я не заздрю славі та популярності чоловіка, іноді нестерпно боляче та гірко від ситуації, що склалася. Особливо, коли він сам підливає масла в вогонь.

 — У кожного є слабкості. Не варто соромитися цього, — я взялася допомагати незнайомцю розв’язати вузол краватки.

Ненароком торкнувшись його шиї, я знову відчула дивне тремтіння в грудях. Воно пройшлося по всьому тілу й засіло глибоко в душі, розтікаючись ріками хвилювання в мені. Мене кинуло в жар, наче хтось розтопив поруч багаття.

— Не варто! — Чоловік різко схопив мене за руку, викликаючи поколювання там, де зіткнулися наші пальці.

— Не переживайте, я не базікаю зайвого, — я щиро посміхнулась, намагаючись стримати бажання й не думати про те, як внизу зав’язався тугий вузол. Мене трусило від змішаних почуттів: жадання, страху й сорому, — Дихайте глибше, — звеліла йому, намагаючись бути максимально спокійною й вгамувати сверблячий біль десь під ребрами. Це не нормально!

Чоловік кліпнув двічі й гучно видихнув. Його кадик смикнувся, а ніздрі розширилися. Він нервував та намагався бути сильним. Проте, панічні атаки спроможні зламати будь-кого. Страх — страшна руйнівна сила, якщо не вміти контролювати його.

— Все буде добре, — повторювала я доти, поки чоловік не заспокоївся і прийняв розслаблену позу на підлозі ліфта.

Я ж, не бажаючи думати про свої відчуття, яким не місце в моєму житті, спробувала взяти ситуацію у свої руки й викликати допомогу. На мій дзвінок відразу ж відгукнулися, повідомивши, що ремонтер вже в дорозі та нас скоро звільнять. Я була невимовно рада цьому. Хотілося покинути це місце якомога швидше.

Однак, довго радіти не довелося. Кількома хвилинами пізніше прийшов майстер й заявив нам, що раніше ніж через три години нам не вибратися з цієї коробки. Я лише приречено видихнула, й встала, не бажаючи сідати назад на підлогу біля незнайомця.

***

Дивитися було боязно цьому дивному чоловікові в очі. Від його темних чорних вирів у мене починали тремтіти руки й пітніти долоні. Й це зовсім не подобалося мені, чого не скажеш про моє тіло. Кожна клітинка моєї плоті дивно реагувала на кожну посмішку чоловіка, через що не властиві мені думки бродили лабіринтами свідомості й зводили з розуму. Я крадькома розглядала свого супутника по нещастю, нервово проковтуючи власну слину. «Хоч би не подавитися нею!»

«Геть, геть мерзенні думки!» — наказала собі я, міцно зімкнувши губи й відвівши погляд, коли зрозуміла що мене спіймали на «гарячому».

Чоловік усміхнувся лукаво та хтиво. Й так само як і раніше продовжив безсоромно блукати поглядом по моїй фігурі.

Фізичний потяг та жадання — цілком нормальне, природнє явище. Немає нічого дивного в тому, що двоє симпатичних людей, зовсім різних за віком та статтю, подобаються один одному. Нас завжди приваблюють не такі, як ми. І я це розуміла, якби не той незбагненний трепет в душі, що сковував тіло невидимими кайданами божевілля. 

Давненько у мене не було таких відчуттів від звичайного дотику. І це чомусь лякало.

«Мабуть, це стрес минулих днів!» — заспокоювала я себе, продовжуючи смикати в руках ремінець сумочки й ховаючи погляд. Страх бути спійманою ще раз лякав.

— Мене звуть Ярослав, — зовсім несподівано промовив чоловік, змусивши мене здригнутися й підійняти голову.

Я кліпнула кілька разів та не розімкнула вуст. Моя впевненість кудись зникла, заледве я відчула його важкий проникливий погляд на своїх вустах.

— А як ваше ім’я, моя рятівнице? — поцікавився Ярослав, посміхнувшись куточками губ. Гарних, м’ясистих, пухких. Вони вабили, просили торкнутися їх, провести язиком й відчути їх смак.