Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Я не бажала приймати пропозицію головного редактора. Це ж смішно! Дають мені подачку, немов кісточку бродячій собаці, тільки б перестала скиглити під їхніми вікнами. І поки я тут страждаю й переживаю за своє «дитя», вони не погано заробляють на моїй праці. Як же мене це дратує та злить. Я і так зі шкіри геть лізу, щоб довести всім, що я чогось варта, і що моя творчість — це не примхи маленької розпещеної дівчинки, а реальна можливість заробляти своїм талантом. Я просто зобов'язана виграти цю справу і довести, що я не якась там невдаха, котра живе за рахунок чоловіка, а цілком серйозний і затребуваний автор. Хоч, попередні книги слабенько продавалися, я все ж прагну до кращого. Он як продається мій вкрадений роман! Прикро!

Занурена у власні думки, я не помітила, як таксист швиденько доставив мене до будівлі юридичного офісу. Отямилася я вже тоді, коли чоловік двічі прокричав слово «дівчино», і клацнув пальцями перед очима. Отямившись, я витягнула з сумочки гаманець і розплатившись з чоловіком, попрямувала до будівлі.

Опинившись біля ліфта, натиснула на кнопку. Залізна коробка швидко спустилася на перший поверх, і стулки її дверей відкрилися. Я зайшла всередину і вже була готова їхати нагору, та мене зупини. Чоловік вбіг в будівлю й окликнувши мене, попросив затримати ліфт і почекати його.

Високий, широкоплечий, ставний чоловік влетів в ліфт, займаючи весь вільний простір. Ні, він не був величезним чи товстим, навпаки мав спортивну статуру. Можливо, займається якимось бойовим мистецтвом?

Так ось, чоловік був не настільки великим, наскільки була сильною та привабливою його харизма. Він зайшов у ліфт і повітря навколо стало важким, насиченим електролітами.

Особисто я не вірю в езотерику, астрологію й не люблю подібні нісенітниці. Для мене це як то занадто банально та легковажно звучить. Однак, я вірю в те, що сильна, впевнена в собі й самодостатня людина здатна викликати захват та інтерес у навколишніх. Хтось називає це лідерськими якостями й вмінням підкорювати слабких. Хтось твердить, що це харизма людини, яка вказує нам на нестандартну особистість, яку ми бачимо перед собою, а хтось називає це яскравою і потужною аурою, здатною притягувати до себе інших внутрішнім сяйвом. Я ж називаю це «миттєвим» потягом до тієї чи іншої особистості, зовнішність і повадки, якої відповідають нашим вигаданим ідеалам.

Я часто розважала себе тим, що знайомилася з різними людьми в абсолютно незвичайних місцях і потайки розглядала їх. Однак, робила я це виключно для того, щоб більше дізнатися про людину і з її допомогою створити прототип нового героя моєї чергової історії. Мені подобається, коли мої персонажі мають риси обличчя і характеру якогось незнайомця або незнайомки. Таким чином, вони мені здаються більш живими та справжніми. Іноді, я навіть їх імена використовую. Але, тільки це. Я не лізу в особисте життя чужих мені людей і не порушую їх право на конфіденційність.

В той час, як я розглядала чоловіка, він, відповідно, розглядав мене. Та якщо сказати точніше, то він пропалював мене свої нахабним хтивим поглядом, зупинившись на моїх грудях. Я ж, не стерпівши подібних вільностей, покашляла пару раз і обдарувала його найтеплішим спопеляючим поглядом, бажаючи знищити у зародку подальший флірт з його боку. Знаю, як зазвичай це буває. Ти йому лише посміхнулася, а він уже готовий тебе роздягнути.

«Типовий самець» — перше, що спало на думку. Я вже навіть хотіла озвучити це, як раптом ліфт дивно смикнувся і в ньому вимкнулося світло. Це повторилося ще кілька разів, але залізна коробка більше не зрушила з місця.

«Я застряла! Дідько!» — вилаялася про себе, звертаючись до всіх відомих мені богів, тільки б цей шматок металу знову зрушив з місця.

«Катастрофа!» — приречено видихнула я, подолавши порив гніву, що спалахнув всередині.

Я почала заспокоюватися, миритися з розчаруванням, та мене чекало чергове «шокуюче» відкриття. Цей мачо-мен, який застряг разом зі мною, виявився не таким вже всесильним. У бідолашного була боязнь закритих приміщень, тобто — клаустрофобія.

«Весело!» — подумала я, повернувшись до нього обличчям і спостерігаючи за тим, як він сповзає по стінці вниз.

— У Вас клаустрофобія? — запитала я та чоловік проігнорував моє запитання. — Поверніться! — скомандувала я, схопивши його за руку і потягнула на себе.

В цей момент ліфт смикнувся в черговий раз і включилося світло. Яскраве мерехтіння злегка засліпило мене та я не злякалася, а лише сильніше стиснула долоню чоловіка.

— Присядьмо, — запропонувала незнайомцю, сідаючи поруч з ним на прохолодну підлогу. Він присів навпочіпки, все ще тримаючись за мою руку, але робив це якось боязко, чи що.

 — Ні, сядьте поруч. — сказала я, і вказала на вільний простір біля себе.