Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Заводити такі-сякі стосунки, бодай легкий флірт з надто юними представницями прекрасної статі було вкрай небезпечно. Вони завжди відрізнялися від дорослих жінок тим, що були більш імпульсивними, часто непокірними, безрозсудними та непередбачуваними. Спочатку вони погоджуються на всі твої умови, виконують будь-які забаганки й практично заглядають тобі до рота. Та з часом, коли ти розслабився й втратив пильність, вони згадують про свої справжні бажання та наміри й починають «клювати» тобі мозок. Тоді, таким дівчаткам недостатньо бути розвагою на одну ніч. Вони бажають більшого — як мінімум статусу «єдина та неповторна», а як максимум — красиве кільце на безіменному пальці. Й це лише мала частина з того, що вони вимагають за свою жертовність вам. Але хіба я вимагав чимось жертвувати заради мене?

«Занадто молода, Яр. Отямся! Й признач зустріч Катерині!»

Згадка про коханку змусила мої м’язи напружитися ще більше, розбурхуючи кров. Фізичний потяг страшна сила, якщо її не вгамувати вчасно. Починаєш заглядатися на все, що більш-менш апетитно виглядає.

«Як та маленька мишка з ліфта».

Челсі. Красуня. Без жодних сумнівів. Але, як і помічниця Попова, вона надто юна для мене. А тому не доступна. Це моє власне «табу». Головне — частіше нагадувати собі про це.

— Для мене еспресо, будь-ласка, — якомога стриманіше промовив я, ігноруючи двозначні погляди практикантки. Не вистачало ще проблем з цим дитячим садочком.

— Звичайно, — дівчина усміхнулася й торкнувшись рукою мого ліктя, мовила, — Солодке бажаєте?

Її очі засяяли, наче діаманти на короні королеви, а усмішка стала ще ширшою. Вона не просто фліртувала зі мною, а відкрито пропонувала продовжити знайомство. Можливо, якби я остаточно втратив гідність та совість я б ризикнув з нею. Але сьогодні, та ще й після випадку у ліфті, настрою не було.

«Не забувай про Катерину. Вона зради не пробачить».

— Ні, дякую. — Тінь смутку промайнула на обличчі дівчини.

— Жаль, — вона цокнула й провела язиком по губах.

«Боже, як банально!»

Цікаво, якби мій фірмовий костюм й швейцарські часи на лівому зап’ясті змінити на робочу форму сантехніка, її поведінка була б такою ж?

«Ти лестиш собі, Орлов. Всі люблять очима».

***

Влад Попов сидів за своїм робочим столом й завзято щось обговорював з невідомим мені співрозмовником телефоном. Його тон та сталь в голосі свідчили про те, що він невдоволений. А жести та міміка вказували на роздратованість адвоката.

— Все, завершуємо розмову, у мене клієнт.

Попов запросив мене присісти.

— Вибач, що спізнився. Затори через непогоду, а ще... — я всівся й кинув верхній одяг крісло поруч, — я застряг в ліфті. Не думав, що в цьому офісі таке взагалі можливо.

Попов хмикнув.

— Неможливо, — він підійшов до шафи й дістав звідти папку, — Певно, це жарти диявола. Тобі дуже таланить останнім часом.

Влад Попов був хорошим здібним адвокатом й колишнім однокласником мого молодшого брата. Я знайомий з ним майже що з пелюшок. А тому без зайвих роздумів звернувся саме в його юридичну фірму. Влад та Данило досі товаришують та підтримують зв’язок, а це значить, що він майже член сім’ї. Такій людині не страшно довіряти.

— І не говори. Ще трохи, і я почну навідуватися в церкву.

Не те щоб я не вірив у вищі сили, але затятим вірянином не був. За що мене часто журила мама. Вона стверджувала, що я всі мої біди через не віру в добро та неприйнятний спосіб життя. Інколи, ненька висловлювалася куди різкіше, та з часом змирилася з моїм статусом вічного холостяка. Благо, Данька її не розчарував й уже встиг у свої тридцять подарувати двох внуків.

— Гадаю, що все куди більш приземлено. Та це зайвим не буде, — Попов розкрив теку й став розглядати папери.

— Прогрес у нашій справі?

Я продовжував вірити в диво та всіма силами намагатися врегулювати конфлікт між нашою з Данилом компанією та правоохоронними органами. Знаю, що проблема не в правопорушеннях, котрі наша фірма не чинила, а в одному дуже самовпевненому та нахабному депутатові. Котрому, наша перемога в тендері стала наче та кістка в горлі.

— Ти ж знаєш, що боротися проти системи — практично нереально й навіть небезпечно.

— Знаю, але на кону дуже великі гроші.

В кабінет, попередньо постукавши увійшла помічниця Владислава. Вона принесла дві чашки з ароматною кавою та маленьку піалу з цукерками.

— Дякую, Ніно. — мовив Влад не відриваючись від перегляду паперів.

— Будь ласка, — вона усміхнулася й підморгнула мені. «От це наглість!» — Якщо забажаєте чогось, не соромтеся. Я завжди поруч.

Дівчина ще раз мені усміхнулася й сунула до рук папірця на якому акуратним почерком було виведено її номер телефону та ім’я.

— Не раджу вв’язуватися в це, — мовив друг, коли за Ніною зачинилися двері й ми залишилися наодинці.

— Ти про що?

— Я про Ніну. Дівчинка дуже вразлива, а її батько впливова людина в місті. До того ж він дружить з мером.

— Та я не збирався. І взагалі, за кого ти мене сприймаєш? — обурився я, — Я з дітьми не граюся в стосунки.

Влад хмикнув й похитав головою.

— Я тебе просто попереджаю. Зараз вашій з Данею фірмі, як ніколи, важливо не заплямувати репутацію. І подібного роду скандали ні тобі, ні нам не потрібні.

— Ніби я цього не розумію. Добре, давай до справи.