Право на другий шанс - Тая Смоленська
Посеред ночі я схопилася з ліжка через дивні звуки в квартирі. Здається, щось розбилося. Я злякано подивилася на ліжечко дочки. В останні місяці я вирішила привчати її спати в своїй кімнаті, мені було складно бігати посеред ночі туди-сюди, але і в зв'язку з ритмом моєї роботи я хочу щоб вона була максимально незалежна від мене. Сьогодні ж захотілося бути поруч з дочкою, не змогла заснути без неї.
Яскрава смужка світла з-під дверей, що ведуть у вітальню змусила мене злякатися до втрати пульсу. А ще двері були не зачинені до кінця. Хоча я точно пам'ятаю що закривала перед тим як лягати спати. У моїй квартирі кіт Вікі і я боялася що вночі він може залізти в ліжечко до дочки.
Безумовно хтось пробрався до мене в квартиру і потрібно дзвонити в поліцію. Ось тільки телефон я залишила десь на кухні. Або у ванній. Не можу пригадати, надто вже була ошелешена тим, що сталося сьогодні.
З важкого в спальні була лише статуетка коня. Я беру її і повільно крадуся до дверей. З побоюванням виглядаю. Може я сама забула вимкнути світло, а звуки що лунають, це кіт?
Дзвякнула чашка. Або почулося? Ні, з кухні виразно доноситься якийсь шум.
Я стала повільно рухатися по квартирі. Потрібно знайти телефон. Терміново. Поки злодій орудував біля кухонних шаф, я в паніці оглядаюся по сторонах, в пошуку мобільника. Вперше в житті в такій ситуації опинилася.
Почулась лайка. Чоловічий голос. Не кіт. Але від страху я не відразу розумію кому він належить.А коли непроханий гість голосно проклинає кота, я застигаю на місці, тому що не можу зрозуміти яким чином мій колишній чоловік міг опинитися тут.
- Артем? - кличу його з надією, тремтячим голосом, тому що ще не до кінця впевнена що це він. І головне - не знаю що краще, щоб переді мною виявився колишній чоловік або ж злодюжка?
- Де сховався цей твій Кирило? - доноситься до мене голос Артема, а потім з'являється і він.
Скуйовджений, пом'ятий і явно нетверезий. З божевільним блиском в очах, а ще не зовсім твердо стоїть на ногах.
- Що ти тут робиш? - обурено питаю я, опускаючи на диван статуетку, яка мені на щастя не знадобиться. Напевно.
Артем йде до мене погойдуючись. Господи, та він на ногах не тримається абсолютно! Зізнатися чесно, п'яним я його рідко бачила. Зазвичай він пропадав з друзями, відходив за ніч в готелі або відсипався в машині, а потім повертався додому. Тому що знав як сильно я це все ненавиджу. А тепер ось у всій красі переді мною стоїть.
- Так де він? У спальні його немає, тут теж, - заплітаєючимся язиком запитує він, свердлячи мене гнівним поглядом.
- Про кого ти? - втрачаю нитку розмови, так як намагаюся зрозуміти що з ним робити і як він взагалі потрапив до мене в квартиру. Невже я забула замки закрити? Або мені все це сниться?
- Про твого цього ідеального чоловіка.
- Його тут немає. Я одна з дочкою. Як ти сюди потрапив? - питаю я, а сама роблю крок назад, щоб збільшити відстань між мною і Артемом.
- У мене ключі залишилися. Так і знав що знадобляться, - щасливо либиться він.
- Артем, прошу, йди геть. Давай я викличу тобі таксі, за кермо в такому стані сідати не варто, - благально дивлюся на нього, сподіваючись що той погодиться.
- Нікуди я не поїду. Тут залишуся, - нахабно заявляє він і не відводячи погляду від моїх очей, починає демонстративно розстібати гудзики на сорочці. Один за другим. Виходить це у нього погано, тому в якийсь момент йому все набридає і він просто одним ривком розриває її. Ґудзики розлітаються на всі боки і приземляються на підлогу.
Я важко зітхаю. Артем в тверезому стані той ще упертий осел, якому важко протистояти, а зараз ще гірше.
- Так, все, мені набрид цей концерт, - різко вимовляю я, коли він тягнеться до пряжки ременя, маючи намір роздягнутися повністю переді мною. - Я йду до себе, двері закрию на засувку. Ти або вмітайся звідси, або проспися. Але з таким тобою я точно не буду вести ніякі розмови.
- А не потрібно зі мною говорити. Говорити завтра будемо, а ось вночі є набагато приємніші речі, якими можна зайнятися, - хрипко вимовляє він, погойдується, але наближається до мене впритул.
Я панікую. Не знаю що робити. Хто знає що йому в голову прийде??
Артем хапає мене за руку, притягує до себе.
- Сподобалося спати з ним? Кращий ніж я?
Мене обдає його гарячим диханням, а ще запахом алкоголю. В його погляді виблискує ненвість. Я кривляючись і відвертаюсь від нього.
- Що таке? Неприємний тобі? - зло шипить Артем. - Кирило більше подобався?
- Від тебе несе за версту, сходи в душ, протверезій, добре?
- Та нормальний я. Випив всього кілька стопок. За друге розлучення і дружину колишню. Першу колишню. Яка, сука, в'їлася в серце і не відпускає. Думав, забув тебе давно, а ні хріна. Повинен тебе зневажати, ненавидіти, а хочеться заховати від усіх і з спальні не випускати. Скажи, Поліна, що ти такого зробила, що всі ці роки місця собі не знаходив без тебе?
- А мені, здається, прекрасно все у тебе було, - вимовляю здавленим голосом.
Невже і справді про мене думав? А як же дружина його молода?
- Хочу тебе, Поль, навіть після покидька цього, який торкався до тебе сьогодні, хочу, - жарко шепоче він і нахиляється, проводячи губами по моєму обличчю.
- Перестань, прошу, - пручаюся я. - І досить говорити дурниці. Кирило всього лише зайшов в гості, - не знаю чому виправдовуюсь я.
- Я ось теж просто в гості зайшов. Але з певними намірами. Мужики дорослі до баб не ходять чаї пити, так що не бреши мені, Поліна. Скільки разів він брав тебе? На цьому дивані все сталося? Або в спальні? - відривається від мене і вказує на диван зі збитими подушками.
- Артем, припини, ти не в собі. Проспись. І не кричи, в квартирі маленька дитина спить, розбудиш і злякаєш її. Іди в душ, я розстелю тобі тут.
- Ну, ні, Поля. Йому значить все, а мені - диван? - злиться він.
- Артем, не говори того про що завтра вранці пошкодуєш. Проспись, а потім поговоримо з тобою.
- Не хочу спати, хочу тебе, - він знову охоплює мою талію руками, притискає до себе, заривається носом у волосся, веде вниз до шиї, а потім захоплює ніжну шкіру зубами.
- Артем, ні! - підвищую я голос, намагаючись вирватися з його обіймів. З усією сили вдаряю його по нозі і він нарешті відсторонюється.
Піднімає на мене незадоволений гнівний погляд.
- Я принесу тобі постільну білизну, - відходжу від нього на безпечну відстань, - почекай мене тут, добре? - розмовляю з ним немов з маленькою дитиною.
Артем криво усміхається, але спроб підійти до мене більше не робить. Завалюється на диван, склавши руки за головою і дивиться прямо на мене.
- Іди, я почекаю тебе, - поглядом вказує на свій пах, де виразно проступає його збудження. Мене немов вітром здуває з кімнати.
Цей довгий день колись взагалі закінчиться?
Я довго копаюся в шафі, не дивлячись на те що постільну білизну знаходжу відразу. Відтягаю момент появи у вітальні. Як же все це набридло. Я не розумію чого хоче Артем і навіщо йому це? Чому не залишить нас у спокої? Що знову задумав? Три роки про мене знати не хотів, не цікавився, а тут раптом запалав почуттями? Чи можна в таке вірити?
І проти власної логіки розумію що його слова мені приємні. Стільки води витекло, стільки образ на нього було, а все одно знати що до сих пір бажана неймовірно приємно. Або ж він всіх жінок бажає і справа тут зовсім не в мені?
Я тягну до останнього, тому коли входжу в вітальню Артем уже спить. Гучне хропіння лунає по всій кімнаті. Ну, ось, проблема вирішена.
Я обережно накриваю його простирадлом, дозволяючи собі трохи помилуватися чоловіком. Перевіряю замки на вхідних дверях і повертаюся до себе. І як тепер заснути? В одній квартирі з колишнім чоловіком? І що буде завтра, коли він протверезіє і зрозуміє де опинився?
