Право на другий шанс - Тая Смоленська
- Але я дізналася, Артем. На власні очі побачила. І знаєш, я не шкодую про це. Тому що краще гірка правда, ніж жити у брехні протягом багатьох років. Спочатку була Аліса, потім б якась Настя, секретарка твоя, сестра компаньйона ...
- Не перекручуй, - гарчить Артем. Йому мої слова абсолютно не подобаються. - Це було всього один раз. І я шкодую. Дійсно шкодую.
- Цей один раз коштував тобі сім'ї і дочки, - огризаюся я.
- До речі про дочку, - винуватий блиск в очах змінюється на арктичний холод. - Ти взагалі колись збиралася мені про неї повідомити? Якого біса, Поля? Чому ти вирішила все за двох? Що це за брехня про коханця? Він був?
- Не було у мене нікого, Артем. Не було! Але мені не подобалася одна думка про життя поруч з тобою. Я після близькості з тобою брудною себе відчувала.
- А зараз виходить все відмінно було, не брудна вже, - з насмішкою вимовляє він.
- Зараз всі почуття притупилися. І я стала іншою. Абсолютно, - кидаю на нього гнівний погляд. Дорікати він мені ще буде.
- Я помітив, - дивиться на мене з зосередженою серйозністю. - Що робити будемо, Поль?
Я тисну плечима.
- Дочку я тобі не віддам. І не сподівайся. Тільки спробуй відібрати її у мене, - загрозливо шиплю на нього. - Я прийму пропозицію Кирила і ти нас більше ніколи не побачиш. В її свідоцтві про народження, як ти вже встиг помітити, стоїть прочерк. І це дає мені можливість вивести її за кордон без будь-якого дозволу з твого боку.
- Не треба погроз, Поліна. Я не збираюся воювати з тобою. Я хочу щоб ми прийшли до цивілізованого вирішення проблеми. Я подав всі документи на розлучення, через тиждень буду абсолютно вільним. Ми можемо почати все заново. Я досить провчив себе. Ти пішла і все не те. Будинок я, до речі, залишаю Алісі, незручно з нею якось вийшло, заміж покликав, одну залишив, а зараз взагалі розлучаюся без пояснень в терміновому порядку. Тому якийсь час поживу у тебе, заодно з донькою познайомлюся.
- Ти з глузду з'їхав? Цього не буде. Це моя квартира! - протестую я.
- Ага, твоя, я і не сперечаюся, - здається, Артему стає смішно. А ось мені не до сміху.
- Поліна, - втомлено видихає він, - я не хочу з тобою сваритися, вистачить цих недомовок. Я тільки що дізнався, що у мене дворічна дочка і я хочу бути ближче до неї. Я в повній мірі усвідомив свої помилки, кожна людина має право на помилку, вірно, Поль? - дивиться на мене вичікувально. - Пробачиш мене? За все. Клянуся, ти не пошкодуєш, що впустила мене в ваше життя. Ти не уявляєш як мені зараз погано ...
- Пити менше треба, - пирхаю я.
- Поль, - голос Артема стає м'якше, але на мене це не подіє.
- Я не буду заважати тобі спілкуватися з дочкою, але ніяких «нас» немає. Ти зрадив мою довіру, розтоптав кохання, тому прийняти тебе ось так назад я не можу. Це те ж саме що викинути свою гордість у сміттєве відро. А тепер, пробоч, мені потрібно для дочки сніданок приготувати.
Я підходжу до кухонного гарнітуру. Повертаюся спиною до Артема, щоб він не зміг побачити моїх справжніх почуттів. Спокуса така велика, але де гарантія що все знову не полетить до біса? З Артемом я завжди була одночасно і щаслива і нещасна. Занадто велика прірва була між нами в минулому, а зараз тим більше.
Легкі кроки почулися позаду. Я всім своїм тілом відчула його наближення. Він зупинився за спиною, провів руками по моїх плечах.
- Поль, - його гарячий шепіт на вухо. До сих пір знає всі мої слабкості.
- Іди розбуди Ганну, вона до тебе начебто звикла за той час що ми були у тебе, не повинна злякатися.
Відчуваю як напружує Артем.
- Я не ... не впевнений що це хороша ідея. Я не вмію з дітьми поводитися.
- У тебе вийде, - з іронією в голосі вимовляю я. - Ти ж хотів зблизитися з дочкою. Це відмінний шанс. І перевір памперс-трусики. Я до сих пір на ніч одягаю.
Моє прохання остаточно вибиває Артема зі звичної колії.
- Гаразд, - глухо вимовляє він. - Спробую.
Він іде, я ж спираюся долонями об стільницю. Просто не буде. Пробачити не зможу. Але якось з цим потрібно жити, вірно? Набридло ховатися і боятися. Хочеться надійного чоловіка поруч і хорошого батька для Ані. А хто буде любити чужу дитину більше ніж рідний батько? Може розлука йому і справді на користь пішла?
