Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Так, це був не я, а та, чиєю магією я володію. – спокійно сказав Араторн. 

— Темрява?! - не спитав, а підтвердив свої здогади маг. Араторн мовчки розвернувся і пішов до виходу з печери. 

— Гей, стривайте! А як же я? - вигукнув маг. 

Араторн зупинився, але не озирнувся. 

— Скоро світанок. На майбутнє буде тобі урок, що буде, якщо напасти на мене.

ТАНЯ

Ми пройшли до кінця вулички і вийшли на стежку, яка піднімалася невеликою горою, до темного провалу. Не треба говорити, щоб здогадатися, що це є вхід до печери. 

За кілька хвилин ми вже були біля цього провалу. І хоч ще було досить темно, вхід у печеру здавався чорним. Печера не просто лякала своєю похмурістю, темрявою і незвіданістю, але водночас і притягувала до себе як певний осередок містичного, таємничого, чарівного. 

З одного боку, печера асоціювалася у мене з в'язницею чи житлом ворожих кровожерливих істот, але з іншого – зі святилищем, храмом, місцем зустрічі людини з богами. 

— Це одне з «найжахливіших місць», яке обходять стороною місцеві жителі, бо бояться накликати на себе прокляття та «втратити свою тінь». – тихо сказав Ульвен. 

— «Якщо зумієш уникнути тих, хто там мешкає, — підійшов до нас Фарел, — то опинишся з іншого боку світу, де море буде над тобою, а небо під ногами». 

— Не кажіть дурниць. Луро Татія, це лише вигадки місцевих жителів. А ви, - біля нас зупинився Квіл, і суворо глянув на друзів. — Не забивайте голову, лурі Татії цими страшилками. 

Я посміхнулася і підійшла до темного проходу в печеру. У мене було таке відчуття, немов із провалу на мене дивляться. Оцінюючи. Погрозливо. По спині пробіг холодок. Погане передчуття. 

Навіть моя магія, здавалося, згорнулася в грудочку і забилася в найдальший куточок. Погане це місце, нутром чую, але стояти на місці я не можу. Десь там Араторн. Я знаю це. 

Мене з ще більшою силою тягнуло до печери. Почуття, що щось сталося, тільки пригнічувало. Але я не могла позбутися його, ніби хтось нашіптував, що між мною і темним ельфом, вже не буде так як раніше. 

Вдивляючись углиб печери, я вже знала, що Араторну нічого не загрожує. Так само як знала, що між нами все змінилося. Між нами з'явився мур. Біль стиснув серце. Стало важко дихати. 

— Луро Татіє? - до мене підскочив Квіл. 

— Все гаразд Квіле. – я вимучено посміхнулася перевертню. — Араторн тут. З ним все добре. 

І ніби на підтвердження моїх слів, з печери почулися звуки кроків, а за хвилину з'явився темний. 

— Араторн! - прошепотіла я, але він пройшов мимо, навіть не глянувши на мене. 

— Ти як, друже? – запитав Квіл. 

— Все нормально. 

— Що трапилося? Як ти тут опинився? – підійшов Ульвен. 

— І цей туман… Як тобі вдалося вибратись із нього? - не відстав альфа. 

— Маг напустив туман на палац, щоб мене знешкодити та перенести сюди. – спокійно відповів Араторн. 

— Який маг, і для чого? - підійшов Фарел. 

— Мене хтось замовив, та маг не знає хто. Йому було наказано доставити мене до печери і прикувати блокаторами до стіни. На світанку за мною мали прийти. 

На горизонті з'явилися перші просвіти, що означають, що ніч закінчилася. Світанок. 

— Що будемо робити? – спитав Херліф. 

— Чекати. Я встановив пастку. – відповів Араторн. 

Я так само стояла біля входу в печеру і слухала чоловіків. Одна. Забута всіма. Лише Джинні підійшла і потерла головою об мої ноги. Вона все зрозуміла, і підтримала мене своїм муркотінням. 

— Дякую Люба. - я схилилася і пошмагала кішку за холку. 

— Що вона тут робить? – кивнув у мій бік Араторн. 

— Завдяки їй ми тут. Лура Татія відчувала, де ти знаходишся, і вказала нам шлях. – пояснив Ульвен. 

— Учасниці відбору, не личить шастати вночі містом, у компанії натовпу чоловіків. Це може погано вплинути на її репутацію. - жорстоко промовив темний. 

— Її репутації нічого не загрожує. До того ж у палаці всі сплять від впливу туману. – вклинився Херліф. 

— Це не змінює суті. - невдоволення темного, било через край, але він так і не глянув на мене. 

— Друг, ти не правий. – тихо сказав Квіл. — Якби тобі не вдалося вибратися самому, то знадобилася б допомога. Без Лури Татії, ми б не скоро тебе знайшли. І невідомо, що могло статися за цей час. 

Скрип зубів Араторна, почула навіть я, хоча була від нього метрів за п'ять. 

— Квіл?! - покликала я кота. — Проведи нас із Джині, до палацу, будь ласка. 

Квіл кивнув головою, і ми мовчки почали спускатися з гори. Темний провал печери, залишився позаду, але почуття втрати чогось, або когось важливого, не покидало мене навіть коли ми йшли вулицею, що прокидалася. 

— Мабуть, на нього так туман подіяв. – порушив мовчання Квіл. — Чари розвіяться, і він стане тим самим. 

— Не стане. Це не чари, Квіле. Це рішення Араторна, я відчуваю. 

— Луро Татіє, він вас любить. А це… просто помутніння розуму після пар туману. Все буде добре. 

Я лише сумно посміхнулася до кота. Я була вдячна йому за підтримку, але знала, що туман ні до чого. Це рішення Араторна.