Блискавична для ельфа - Марита Полл

— Де завгодно. У підземеллі, на покинутому складі, у печері. Ви думаєте, він перебувати в такому місці? - запитав кіт. 

— Я не думаю, я це відчуваю. 

— Твоя сестра не казала, що лура Татія, ще й провидиця. - підійшов до нас Фарел. 

— Вона не провидиця. Просто вони з Араторном, відчувають одне одного. - поруч виявився Ульвен. — Луро Татіє, можете ще щось уловити? 

— Ні. Я знаю, що там холодно, сиро, сперте повітря, бо важко дихати. Темно, та десь на задньому фоні капає вода. Страху немає, але я відчуваю здивування та нерозуміння, а ще… немов зап'ястя стискають металеві пластини. 

— Окови. Скоріш за все Араторн прикутий. – сказав один із вовків. 

— І, швидше за все, це не просто пута, а блокатори. – погодився зі своїм, Херліф. 

— Блокатори? - здивувалася я. 

— Артефакти, які блокують магію того, на кого вони одягнені. – пояснив Ульвен. — Тоді це багато що пояснює. 

— Чому ви вирішили, що це саме вони? - не відставала я. 

— Араторн відправив би маячок, але він цього не зробив. Тут не далеко є вхід до підземелля, почнемо звідти. - кивнув у бік Фарел. 

Ми йшли мовчки хвилин п'ятнадцять, по вже сплячому місту. Лише у деяких вікнах горіли тьмяно свічки. Вулиці були порожні, лише одного разу нам по дорозі, потрапив візник, який кудись поспішав. 

Ми пройшли провулок, і я зупинилася метрів за десять від нього. Джині потерлася об мої ноги і муркотнула, наче питаючи, що там. 

— Луро Татіє? – озирнувся на мене Ульвен. — Щось відчуваєте? 

— Не знаю, але… — я вказала на провулок. — Поки ми не пройшли геть той провулок, мене ніби щось тягнуло вперед. А зараз все пройшло. 

— Гей! Хлопці! Здається, нам потрібно перевірити спочатку печери. - крикнув він іншим, що віддалилися від нас на пристойну відстань. 

Ми повернулися до провулку і мене ніби магнітом потягло по похмурій вуличці. Я йшла попереду інших, разом з Джині та Ульвеном, і з кожним кроком впевненість, що ми йдемо в правильному напрямку, тільки посилювалася.

АРАТОРН

— Хто ти? І що тобі потрібно? - вигукнув Араторн у той бік, з якого лунав голос. 

— О, не нервуйся так Араторне. – і той, хто розмовляє, наблизився до темного. 

Араторн кинувся на людину в чорному плащі та каптурі, що приховував обличчя викрадача, але не зміг дотягнутися, ланцюги міцно тримали. 

— Я тут не для того, щоб нашкодити тобі. Цей, - чоловік у капюшоні вказав на себе. — так, а я лише зайняв його тіло, щоб поговорити з тобою про Таню. 

— Таню? - підняв брову від здивування темний. — Я не ... 

— Ти здається називаєш її Татією?! 

— Целус? 

— А ти здогадливий. Пробач, але в мене мало часу, і скоро я покину це тіло. - з цими словами, прийдешній бог дістав з плаща ключ і ступив до темного. 

Ключ із клацанням провернувся в кайданах і вони, брязнувши ланцюгами, впали на підлогу. 

— Цей ідіот надто самовпевнений. На створення туману він витратив дуже багато магії, а коли випустив його в палаці, був потужний викид енергії. Так я зміг зайняти його тіло. – пояснив Целус. — Його метою було доставити тебе сюди та позбавити магії. 

— Але навіщо? 

— Він лише виконавець. Та в його думках, я прочитав, що хтось наказав, щоб ти опинився тут і без магії. Замовника він не знає та не бачив. Тобі треба буде прикувати його цими ланцюгами, як тільки я покину тіло. А зараз Араторне, вислухай мене дуже уважно, і запам'ятай кожне слово. Пророцтво було змінено і приховано на десятиліття, і невідомо скільки ще залишалося б незримим, але… Так вийшло, що Таня мала померти у своєму світі, але вона відчайдушно хотіла жити і неусвідомлено розбудила мою силу. Вона її перенесла сюди. Саме сплеск моєї сили, коли Таня потрапила у цей світ, і зробив пророцтво видимим, але не правильним. 

— Але жрець Піднебесних бачив вас, коли з'явилося пророцтво. 

— Правильно. Адже пророцтво, яким воно не було тепер, зберегло спогад про те, хто залишив його. Але навіть змінене, воно несе суть, що розділивши божественну силу з Істинним королем, Блискавична діва зможе зупинити Тінь. Але Таня не зможе цього зробити, доки не прийме моєї сили, а для цього… - Бог ступив до темного і прошепотів йому на вухо, те, від чого волосся на голові Араторна стало дибки. — Ти маєш це зробити, якщо хочеш урятувати своє королівство. Мені вже час. Не забудь прикувати цього шахрая. 

Тіло, людини в плащі, обм'якло і осіло на кам'яну підлогу. Араторн, не довго думаючи, схопив його за руку і підтяг до ланцюгів, одягаючи магічні пута. Він вирішив поки не йти, а дочекатися поки маг прийде до тями. Він мав багато запитань, але головне, хто його замовив. Аранель? Він уже намагався вбити брата і не так давно. Чи хтось інший? Але ж хто тоді? 

Так, у темного багато ворогів, але ніхто з них не наважився б викрадати його з палацу і тримати в печері, прикутого магічними ланцюгами. Його скоріше вбили б просто в палаці, поки він безпорадний, лежав на підлозі в сіро-жовтогарячому тумані. Ні, тут щось інше. 

Поки Араторн розмірковував, над тим, хто його замовив, маг почав приходити до тями. 

— Що за…? - смикнувся він, брязкаючи ланцюгами. — Цього не може бути! Як? - маг підвів погляд на Араторна. 

— Невже ти думав, що мене, найсильнішого темного ельфа, на всьому Тедосі, зможуть утримати твої іграшки? – посміхнувся Араторн. — Хто наказав тобі, викрасти мене і як діє наведений тобою туман? Він небезпечний? 

— Туман розвіється на ранок, і всі прокинуться. А хто вас замовив, я не знаю. Він ніби витканий з пітьми, прийшов коли вмирала моя мати, і сказав, що вилікує її, але за умови, якщо я доставлю вас у цю печеру і позбавлю магії, хоч на якийсь час. Я погодився. 

— Значить, ти не знаєш, хто це був? 

— Ні, ваше Сяйство. Якби не хвороба матінки, я б ніколи на таке не наважився. 

— Як довго ти мав утримувати мене тут? 

— До ранку, мій лурде. Він сказав, що на світанку прийде і сам з вами розбереться. Я повинен був одразу покинути печеру, як тільки надягну на вас кайдани. Але я не встиг піти. Мене наче вирубали. Адже це були не ви? Ви ще були під дією туману.