Довірся мені - Альбіна Вишневська

Микита пам'ятав ім’я цієї жінки із довготривалих розмов з Юлею. Дівчина ніжно відгукувалася про добросердечних сусідів, котрі завжди допомагали у важкі часи. Він пам'ятав розповіді про те, як спочатку Тетяна Іванівна зі своїм чоловіком допомагали сироті в часи, коли одне за одним померли найближчі рідні Юлі.

 Говорити втішних слів Микита не став, а просто підійшов і міцно обійняв, безмовно розділивши з дівчиною гіркоту втрати. Юля плакала, а він обережно погладжував її по спині і зрідка цілував у скроню. А коли хвиля скорботи пройшла, поцікавився:

- Потрібна допомога?

- Та дід Василь сказав, що вже приїхали діти, тому організація похорону триває, - видавила з себе, стираючи крапельки сліз, - відвезеш мене на вокзал?

Всередині Граніна занадто жалібно стислося серце, коли зрозумів, що їм доведеться розлучитися. Відпускати її не хотів, ще так мало часу провели разом. Але стримався, промовчав і не показав свого внутрішнього розладу. Зараз важливим було відправити Юлю до села, щоб вона змогла попрощатися з далеко не чужою людиною у її житті.

- Звичайно, збирайся.

- Дякую.

Юля, погано орієнтуючись у просторі, неквапно збирала речі. Руки тряслися від переживання. Ще одна добра людина пішла у вічність. Чим старшою ставала, тим більше розуміла одне: у цьому світі ніщо не буває постійним і довготривалим. Такі закони всесвіту. І кому та коли залишити цей світ не відомо.

 Микита, нервово гортав сторінки у пошуку, намагаючись знайти розклад руху електичка. Було відверто зле на душі. Неповних сорок вісім годин щастя здавалися такими короткотривалими. І Гранін уперто переконував себе у тому, що відстань не є проблемою, але все одно краще себе почував тоді, коли кохана жінка була б поруч.

- Ми встигаємо, тому не поспішай. Я перевірю все на кухні. По дорозі на вокзал зателефонуєш Світлані, ключі від квартиру нехай залишаться у мене. Я обов’язково їй їх передам.

- Ти мене просто рятуєш, - Юля торкнулася руки чоловіка, щоб той, нарешті, зупинився та подивився їй в очі.

- Дрібниці, мені не важко.

- Послухай, мені також важко так раптово зриватися з місця, але я маю там бути, розумієш?

Чоловік взяв дівчину обома руками за плечі та серйозно сказав:

- Я б ніколи не змусив тебе робити якийсь неправильний чи несправедливий вибір. Запам’ятай це. Якщо твоєї допомоги потребують близькі люди, то ти просто зобов’язана там бути. І головне…просто не забувай мене в шаленому ритмі, котрий зараз чекає на тебе.

Юля збентежено подивилася у засмучені очі Микити. Вона, здається, шкірою відчуває його стан. Напружений, переживає. Його можна зрозуміти.

– Ти вважаєш, що про такого, як ти, можна забути, - кінчики пальців грайливо торкнулися чоловічої шиї.

Юля гарно пам’ятає, що чоловікові подобається  те, як вона його пестить саме у цьому місці. Навіть зараз Микита шумно видихнув та прикрив очі, коли вона лишень зібралася поцілувати його за вухом.

– Не знаю, опитування не проводив. Було не цікаво. А от твоя думка для мене важлива.

– Я буду сумувати. Але зателефоную лише тоді, коли зможу, тому не шукай погане там, де його не буде. Це село, там роботи від світанку до заходу, а мене там більше місяця не було.

– Так, так, я запам’ятаю твої слова, кохана.

Цього разу його поцілунок був занадто солодким та неквапним. Юля розуміла, що душа рветься на частини у ці секунди. Й досі не вірила в те, що він, Микита, реальність, а не дивний солодкий сон під час літньої відпустки.

За півгодини біля порога стояли сумки з речами. Юля востаннє занадто пильно оглянула кожну кімнату, чи чисто, чи не залишились десь речі.

Дівчина побачила як заграли м’язи чоловіка під вагою її сумок. Просто неможливо відірвати погляд від такою мужньої краси. Здається повністю здуріла, бо насолоджується ним і не приховує власних почуттів.

- Я все бачу, тобі краще швидше вийти з цієї квартири, солоденька, - Микита дивився їй в очі занадто хитрим поглядом, котрий змушував ніяковіти.

 – Біжу, викликай ліфт, - намагалася за балаканиною відволіктися від мінорного настрою.

Лише коли ключі від квартири Світлани опинилися в руці Микити, Юля полегшено видихнула. Вони їхали в ліфті майже мовчки, але дивилися одне на одного занадто засмучено. Мабуть, слова були зайві в такий момент, бо очі говорили за них.

Вже через пів години Гранін допомагав дівчині з сумками дістатися на перон. Дорогою до вокзалу намагався поговорити, але бачив, що Юля відчайдушно дивиться у вікно і не реагує. Тому не турбував її, а торкнувся важливих питань вже на платформі, благо, що електрички ще не було.

- Як тільки зможеш, то зателефонуй, гаразд?

- Я постараюся, говорила ж, Микито.

Йому не подобалась така відповідь, саме через те, що вона ще дика, він і не хотів її відпускати від себе на тривалий час. Відстань ніяк не сприяє зближенню. А він впевнений лише тоді, коли відчуває її поряд, бачить її очі, реакцію. Чоловік ледь не загарчав від гіркоти, але, стримуючи емоції, простягнув руки вперед і стиснув Юлині плечі.

- Юліє, так не піде, - свердлив її вперте обличчя своїми темними очима, - ти ж розумієш, що я не їду зараз з тобою тільки тому, що недоречно в такий момент, та й Тимофій поки що під моєю опікою.

Чомусь відчував, що вони знову на різних хвилях. Можна списати звичайно все на переживання через смерть сусідки, але ні, вона ніби прийшла до тями, погляд зовсім інший.

- Микито, будь ласка, не тисни, - подивилася докірливо, а він відчув себе школярем, який провинився та гнув безсоромно свою лінію.

Мабуть йому дійсно потрібно її відпустити, дати можливість прийти до тями. Адже він чудово розумів з ким зв'язується і як складно приручити людину, яка обпеклася нещодавно.

- Не буду, - долоня ковзнула по її блідому обличчі, а губи ніжно притулилися до тремтячих губ улюбленої жінки, - я чекаю дзвінка, - прошепотів у губи і відірвався від тендітного тіла, збираючи волю в кулак. Навколо метушилися люди, штовхалися, а він бачив лише її.