Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Через три години, у маленькій компанії, що складається з шести осіб, ми святкували весілля моєї сестри.

Рита здавалася щасливою, і я була безмірно цьому рада. Петро простий хлопець, у якого за плечима невдалий шлюб і багато болю, це за словами моєї сестри, ясна річ. Видно, що він любить Риту, кожен її погляд ловить і мені це подобається. А більше за всього, я рада, що нового чоловіка сестри полюбив племінник. Все ж таки, в нього такий вік, що мало хто взагалі може сподобатись.

– Ніколи не думала, що таємне весілля — це так зворушливо, – хихоче Рита, коли ми залишилися втрьох за столиком, одного з най домашніх ресторанів нашого міста, доки мама Петра танцювала з нашими дітьми на танцмайданчику. – Навіщо ти все ж таки запросила фотографа, не могла сама нас клацнути, пару разів?

Я зробила глибокий вдих і почала вкотре пояснювати, що нехай весілля маленьке, але все одно повинні бути з нього фотографії, це ж на все життя, а покликала я свого хорошого друга фотографа для того, щоб хоч у вільний від роботи час не бігати з камерою за всіма.

– Це мій подарунок для вас, – мило посміхаюся, хоч ненавиджу сто разів говорити одне й те саме. – Сукня, до речі, гарна.

– Дякую, мені й самій подобається, – відповідає сестра. – Але в тебе, сукня виразно краща. Ти що, не знаєш, що не можна бути гарнішою за наречену?

Закочую очі, пропускаючи невдалий жарт моєї сестри, як до мене підбігає дочка.

– Мамо, йдемо танцювати, – вимагає мій маленький фюрер і тягне за собою.

Я в легкій сукні з шифону виходжу за своєю дочкою, бо не можу їй відмовити. З того часу, як вона народилася, я робила практично все, що вона мене просила. Із задоволенням пожертвувала всім, щоб завжди бути поряд з моєю дитиною, щоб не пропустити жодної її посмішки, жодної гримаси чи поцілунку.

У моєї Даші не мало складатися враження, що вона чимось обділена. Навіть у найприємніші й теплі дні, досить було притиснутися до неї й згадати, якою ціною вона дісталася, і мене накривало неосяжне щастя. Я знала, що зроблю все, абсолютно, щоб моя дитина ніколи не відчувала себе обділеною.

Ми танцювали приблизно з хвилин двадцять і коли я вирішила повернутися, попросила Макса доглянути сестру. Він був не проти й закружляв малу далі, а я пішла на пошуки туалетів, щоб трохи освіжитися.

– Олеся? – вириває мене з натовпу чоловічий голос, і я завмираю, тому що досі пам'ятаю хрипоту в цьому голосі, і вона, все ще змушує мою кров, бігти по венах швидше.

Дивлюся на нього, а у самій ноги підкошуються. Зовсім не розумію, що маю зробити: бігти стрімголов чи залишитися тут?

– Це все—таки ти, – каже Андрій, підходячи до мене ближче. – Добрий вечір!

– Привіт, – дивлюся в його надзвичайно глибокі очі, які з часом не втратили блиск, а стали ще яскравішими, ніж я запам'ятала. Як часто мені снилися ці очі і як мені було шкода, що Даші вони не дісталися.

Андрій тримає дистанцію, але видно, що хоче підійти дуже близько. На його обличчі якийсь недовірливий погляд, він стоїть і дивиться на мене, ніби я привид і не може повірити, що бачить.

– Як ти? – запитує він, і все ж підходить впритул.

І, напевно, варто піти, але я не можу, ніби приросла до підлоги й не можу відвести погляд від цього чоловіка.

Час взагалі його не торкнувся. Не те щоб минуло вже так багато років, але Андрій взагалі не змінився. Він все такий же красивий і статний, і коли він порівнявся зі мною я вдихаю його запах і розумію, що користується все тими ж ароматами, на яких я його і підсадила. Мені якоюсь мірою приємно, хоч це й безглуздо.

– Добре, а ти? – намагаюся вгамувати своє хвилювання, але, мабуть, у мене погано виходить, тому що голос тремтить. – Добре, до речі, виглядаєш.

– А ти, взагалі неймовірна, – відповідає він мені й посміхається своєю найчарівнішою з арсеналу посмішок.

Навіть це не змінилося. Якраз—таки в цю саму посмішку, я колись закохалася і я збрешу, якщо скажу що в цей момент, мені не хотілося обійняти його і поцілувати, за всі ті хвилини та дні, що він не був частиною мого життя.

– Мама! Мамусю! – обертаюся і бачу, як Макс намагається відтягнути Дашу, що кличе мене, і уводить її в бік.

Тепер навмисно уникаю поглядом Андрія, щоб себе не видати, але він бачив мого племінника і не зміг би не зрозуміти, що дівчинка все ж таки кричала саме мені.

Щось чули про синдром Аліси? Так ось, насамперед це неврологічний стан, у якому людей порушується візуальне сприйняття. Людині здається, що все набагато менше, ніж насправді, від цього порушується сприйняття часу, простору і свого тіла.

Цей синдром входить у десятку самих безглуздих захворювань, які є в медицині. Здавалося б, наука не стоїть на місці, але з цим синдромом практично неможливо впоратися, адже як не крути, людина все ще залишається психологічно слабкою істотою. Потрапляючи в стресову ситуацію, багатьом людям здається, що вони впали в синдром Аліси, бо сприйняття дійсності спотворено, за допомогою перекручування інформації центральної нервової системи.

Незрозуміло, але факт те, що це не можна заглушити або виправити, поки людина твердо впевнена в картинках, які посилає його мозок.

Звичайно, є безліч психотропних препаратів, які зможуть заглушити свідомість і зробити людину менш вразливою до того, що відбувається навколо неї, але, коли з кимось таке трапляється, саме в той самий момент, використання препаратів стоїть на останньому місці.