Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Олеся

Що ми насправді знаємо про щастя? Кожна людина на землі знає, що для неї означає щастя, і кожен готовий платити за нього свою ціну.

Колись одна людина мені сказала, що щастя, це стан душі, і тому його не можна побажати комусь, або подарувати. Ми всі живемо у стані свого конкретного щастя, і для кожного воно своє. Просто хтось хоче жити в ньому і робить це, а хтось навпаки втікає від нього, створюючи видимість погоні. Так і називається, біг по колу, де людина намагається спіймати свого птаха щастя і вхопитися за нього, зовсім не маючи на увазі, що воно завжди було поруч, потрібно було просто вчасно це розгледіти.

Мій стан душі купався у щасті, адже щодня, протягом останніх чотирьох років, я купалась в ньому і любила своє маленьке щастя на ім'я Даша.

Дарина Заремська народилася на світ другого січня, з вагою три з половиною кілограми та зростом у п'ятдесят чотири сантиметри. Мабуть, той тазик олів'є, що я з'їла на Новий рік доконав дитину і вона все—таки вирішила вийти та,  подивитися в очі безсовісній жінці, яка її підгодовувала всі дев'ять місяців.

Пологи були важкими, але ми з дитиною все пережили й ось уже три з половиною роки не розлучаємося ні на день.

Даша повністю моя дитина, вона навіть уві сні зі мною розлучатися не любить, тому я підкладаю досі свою футболку їй у ліжечко, щоб мій запах був із нею всю ніч.

У всьому відношенні дівчинка моя, але зовнішність – копія її батька. Мені навіть прикро і кумедно одночасно, ніколи не думала, що це буде так впадати в око. Від мене у дитини тільки колір очей, все інше від Андрія, який досі не знає, що в нього росте донька.

Чи шкодую я, що так з ним вчинила? Кожен день. Чи намагалася я сказати йому правду? Протягом всього часу. Чи сумую я за ним? Постійно. Адже щодня бачу перед собою його маленьку копію, і сама собі дивуюся, чому й досі не можу забути цього чоловіка?

Іноді, коли Даша спить, я дивлюся на неї й бачу його перед очима, у них однакові обличчя і сплять вони теж однаково. Тепер я точно знаю, що доля має почуття гумору, на мені виявилися її найкращі жарти.

За останні роки я небагато знала про життя свого колишнього чоловіка. Іноді Рита побіжно говорила, що він полетів з країни, мені було цього достатньо, щоб почати нове життя і не боятися за майбутнє своєї дочки.

Правду кажучи, ми жили чудово. У нас була нехай не своя, але гарна квартира, Даша ходила у приватний садок, поки я проводила час на роботі, і про нас було кому подбати. Чи не про таке життя я мріяла? Про таке, але моєму дурному серцю, мабуть, було недостатньо такого життя.

— Олесю, будь ласка, дай йому відповідь, інакше він доведе мене до істерики, — чую голос своєї помічниці та опускаю камеру. — Візьми просто слухавку і скажи, що ти чула все, що я тобі передавала.

Я дивлюся на людей, яких фотографувала останню годину, та мило посміхаюся.

— На сьогодні все, друзі, дякую вам за чудове знімання, — говорю радісним голосом.

— Дякую вам Олесю, ми добре провели час, — посміхається мені дівчина і бере маленького хлопчика на руки.

Сьогодні у мене сімейний день, і це вже друга сім'я у складі якої були: мама, тато та дитина, посмішки яких камера зняла на згадку.

Я дивлюся їм услід, відзначаючи про себе, що це ідеальна картинка, вони здавались щасливими й такими щирими, що камера це теж помітила.

Люблю п'ятницю, хоч і важко працювати із сім'ями, але у цього дня була своя магія.

Повертаюся на стійку, де сидить адміністратор нашої студії й дивлюся на Марину, яка знову з кимось розмовляє телефоном. Я  знаю з ким, і мені вже шкода помічницю, що їй завжди випадає доля слухати скарги та пропозиції.

— Давай сюди телефон, — простягаю їй руку, і Марина охоче киває, ніби чекала на цей момент як манни небесної. — Навіщо ти змушуєш бідну дівчину нервувати, ти ж знаєш, що під час роботи я не відповідаю на дзвінки?

— Мені подобається слухати її голос, коли вона тараторить і намагається на мене не зірватися, — сміється у слухавку чоловік. — А ти як спеціально відтягуєш час, що в тебе за характер?

Тепер уже я сміюся, тому що викликати в Алекса емоції простіше простого, досить кілька разів не відповісти на дзвінок.

— Вибач, мені теж подобається потім слухати твій голос. То що за терміновість? – махаю сім'ї, що йде, і виходжу на балкон.

— У мене є дві новини, одна погана і друга загалом теж погана, але у неї є перспектива стати гарною, — весело каже Алекс і паралельно щось каже водієві. – Я не зможу бути на весіллі твоєї сестри, бо зараз їду в аеропорт, у мене виліт до Мадриду за дві години.

— Невідкладні справи?

— Ні, Рему знову погано і мати попросила, щоб я прилетів. Але в цьому є певний плюс, тому що в Мадриді будуть потрібні мені люди і є можливість попрацювати.

У цей момент мені потрібно зробити сумне обличчя та жалібно видихнути, навіть образитися на свого хлопця, але я цього не роблю. Лише згідно киваю та прикидаю, скільки часу потрібно щоб самій забрати Дашу з садка і поїхати в ресторан?

— Олесю ти тут? — запитує Алекс. — Ти ображаєшся на мене? Вибач, що з весіллям так вийшло, передай Риті, що мені шкода. Але вітчиму ​​погано з кожним днем, не хочу залишати матір саму, вона дуже вразлива.