Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Через десять хвилин ми вже сидимо на літньому майданчику затишного кафе, де все пахне смачною випічкою. В мене аж слинки течуть від запахів та видів. Я навіть кручусь на стільці, адже стала такою ласою на мучне, що перед собою стає ніяково.

— Нервуєшся? – стурбовано запитує Олександр.

Його очі оглядають мене, а я не можу зізнатися, що далеко не нервую, просто, коли дивлюсь ліворуч від себе, то бачу стійку з прекрасними пончиками та хочу, щоб вони швидше опинилися у мене в шлунку.

Чоловік стежить за моїм поглядом й щиро посміхається. Підіймається зі свого місця та йде до офіціанта, щось йому говорить, а потім повертається вже з тарілкою, на якій лежать відразу три пахнючі пончики. Один із шоколадною глазур'ю, другий із карамельною крихтою та третій зі згущеним молоком.

— Дякую, — ніяково відповідаю я, але все ж беру один із цієї чудової трійки та відкушую шматочок. — Не дивися на мене так. Я з тобою все одно не поділюся.

Чоловік починає тихо сміятися і в його карих очах стільки ніжності, що мене аж пробирає. Все ж таки, мені не зрозумілі мої почуття, чому я так любуюся їм?

Зізнаюся, за час, що ми не бачилися, він став ще кращим. Мабуть, влітку займався спортом, бо під футболкою випирають значного розміру біцепси, а може він і раніше був таким, та просто я не помічала? Засмагла шкіра, легка непоголеність, лінивий погляд — все це говорить, що людина, мабуть, була у відпустці, навіть такі трудяги як він, теж відпочивають.

— Як твої справи? — запитую я, поки не просвердлила дірку на його тілі. — Маєш класний вигляд.

— Дякую, все чудово. Нещодавно прилетів з Іспанії, — недбало відповідає він.

– У вас там знову якийсь проєкт?

— Ні, я був у відпустці, зі своєю сім'єю, — не знаю, як це пояснити, та й чи можливо? Але мені стає так прикро після його слів.

Сім'я. Таке маленьке слово, а стільки у ньому сенсу. Для мене це слово було більшим, ніж цілий світ.

Я шалено хотіла мати сім'ю, з якою можна було їхати у відпустку, з якою проводиш увесь свій вільний час і ніколи не почуваєшся самотнім. Моя сім'я — це Рита і Макс, але, якщо бути зовсім чесною, у них своя сім'я, а я більше родичка, яка останнім часом, вела спосіб життя пустельника.

Тепер моя сім'я – моє маля, і я зроблю все для того, щоб ми завжди були разом.

– Що тебе збентежило?

Підіймаю на нього очі й вже соромлюся своєї реакції. По мені настільки видно, що я самотня, що зараз і він помітить. А я просто не знаю, як це пережити.

— Вибач, це, мабуть, гормони, я іноді стаю такою нюнею, що соромно.

— Не сказав би, ти виглядаєш щасливою. Вагітність тобі личить. Пам'ятаю, коли була вагітна моя сестра, на неї було страшно дивитися. Мало того, що вона була вічно чимось незадоволена, так ще й плакала постійно. Добре, що вона народила дівчинку, я вже боявся, що буде пацан і ніяк не міг собі уявити цю загрозу нації. І скажу чесно, якби не твій маленький животик, ніколи не сказав би, що ти в положенні. Ти стала ще гарнішою.

— А твоя дружина, маєте дітей? – продовжую жувати свій пончик, спеціально ігноруючи його компліменти.

— Ні, — твердо відказує він. — Я не одружений. Ми у розлученні, причому вже давно. Моя колишня дружина знайшла собі кращого кандидата і полетіла жити в Австралію.

— Сумно, — рот каже одне, а в душі я тішуся, що такий чоловік не одружений, хоча сумніваюся, що його сімейний стан має для мене якесь значення. Але я все ж таки жінка і набагато приємніше сидіти в кафе з нежонатим, ніж якби його дружина чекала десь удома.

Але дідько, я ніколи не цікавилася цим чоловіком, до пуття його не знала. Єдине, що я з'ясувала, це те, що він впевнений у собі та має багато справ.

– Ти приїхав сюди у справах? — переводжу тему.

Олександр відкидається на спинку стільця і ​​злегка примруживши очі, відповідає:

— Є деякі справи, прилетів на пару днів. Чому ти не спілкувалася зі мною весь цей час? Я тобі дзвонив, але твої відповіді були ще гіршими, ніж якби ти мене ігнорувала. Я чимось образив тебе?

— Ні, що ти? Просто мені потрібен був якийсь час, щоб розібратися зі своїм життям, і працювати не можна було, щоб не спровокувати переривання вагітності. Вибач, справа була не в тобі, мені було складно, після розлучення і я провела час на самоті.

— Де ти зараз живеш? — Олександр зосереджено дивиться в мої очі.

— У будиночку біля моря, — усміхаюся я, але по тому, як в Алекса злітають брови, розумію, що звучить безглуздо.

Та мені все одно, головне, що мені так потрібно.

— Які подальші плани?

— Так далеко я не заглядала, але мені потрібно перебиратися в місто, пляжний сезон закінчується, і варто подумати про пологи та кращі умови. Переїду на якийсь час до сестри.

– Працювати тобі вже можна? У мене є для тебе пропозиція, і доки ти не відмовилася, — він підіймає долоні, заспокоюючи, — можу гарантувати, що це спокійно і максимально комфортно буде для тебе. І якщо хочеш, допоможу із житлом.

— Я не поїду до Києва, дякую. Тут моя сестра, тут мій лікар, — кажу, опустивши очі. Мені справді ніяково, адже він стільки разів пропонував свою допомогу, а я щоразу відмовлялася. — Олександр, повір, мені правда, дуже приємно, що ти хочеш допомогти, але я в не такому розпачі, все гаразд. З роботою якось складеться, все ж таки у мене є ім'я в певних колах.