Блискавична для ельфа - Марита Полл
— Ми повинні зупинитися… Нам не можна… Поки що… — уривчасто заговорив Араторн, перериваючи поцілунок і зупиняючи наше безумство.
Як виявилось, вчасно. Моя сукня була розстебнута і оголяла груди, а сорочка Араторна, і зовсім валялася на підлозі.
— Мені подобається, як ти бентежишся. Рум'янець тобі личить.
Здавалося, я загорілася ще сильніше. Напевно, я зараз не відрізняюся від помідора. Який жах. Я відвернулася і почала приводити себе до ладу.
– Який бал, ти мені вчора поставив? - вирішила змінити тему.
— Яка ти хитра. - чоловік обійняв мене зі спини і прошепотів у саме вухо. — Дізнаєшся наприкінці тижня.
— Але нам не оголошуватимуть, хто скільки поставив, а назвуть загальний бал. Ну, Араторне… – простягла я.
— Я ж кажу, хитра. Як лисиця. Хіба я можу поставити інший бал, крім вищого, такій лисиці?
Я посміхнулась.
– А Ханан?
– Ханан?
– Так. Ти з нею теж танцював. Вона гарна дівчина.
– Я зараз не зрозумів. Ти вирішила засватати мене за цю, Ханан?
–Ні. Звичайно, ні. Просто вона танцювала лише з тобою та королем. Буде шкода, якщо така мила дівчина залишить відбір на самому початку, так і не розкривши себе.
— Не думаю, що якщо поставлю їй найвищий бал, то це врятує її.
– А раптом?!
–Добре. Вмовила. А де твій кудлатий страж? - Араторн озирався на всі боки.
— Квіл забрав на прогулянку. - погруснівши відповіла йому.
– Ти ревнуєш?
– Що? Ні! Просто… здається Джині, закохалася у нашого кота. А я не хочу, щоб їй було боляче. - чесно зізналася. — Іноді мені здається, що вона все розуміє, і в її очах читається смуток.
— Татіє, це дика тварина. Чи не думала ти, що вона сумує за свободою?
— Звісно думала! Попросила Квіла відпустити її сьогодні.
У цей момент, у двері постукали, і коли Лейра відчинила, у вітальню увійшли перевертень і гірська кішка.
— Вона не хоче йти. Мені навіть здалося благання в її очах. Не зміг відмовити. – обрадував котяра.
– Ну ось! - подивилася я на Араторна. — Що я казала?
Квіл довго не міг відкланятися, бо Джині схопила його зубами за штани і не дозволяла піти. Ми з Араторном, хіба що підлогою не каталися від сміху. Так смішно було дивитися на метушню двох кішок: одного двоногого, другу хвостату та вовняну. Але коли перевертень все ж таки примудрився вирвати, порядком роздерті штани, із зубів моєї кішечки, і втік за двері, темний теж почав збиратися.
– Вже йдеш? - з сумом запитала я.
– Ще є справи. Побачимося вранці. - і поцілував мене. Але то був короткий поцілунок. Я б навіть сказала, дружній чи що.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно