Олександр. Її монстр - Влада Калина
"Я щось не зрозумію, чому він приходить постійно до цієї забігайлівки? Може дозволити собі ресторан. Який дивний тип."...
***
Кавярня майже зачинялася. Адже вже ніч надворі. Щоправда зіркова та тиха. Щось було в цьому романтичного.
Дівчата стояли біля порога біля дверей. Алла витягла із сумочки дзеркальце та помаду. Вона була ще тією модницею. Почала підфарбовувати губи.
- Я тобі казала, що післязавтра, ми з тобою йдемо на День народження? - сказала Алла, все ще тримаючи неподвижно помаду на губах. Вона подивилася на реакцію Анжеліки, адже знала, що дівчина була ще тією самітницею, і не любила всі ці тусовки. Алла завжди її насилу вмовляла піти кудись.
- День народження? Ні, не казала. - Анжеліка напружилася. Їй стало ніяково. Дівчина майже ніколи не ходила на ці вечірки. Вона була дуже доброю та красивою. Їй не потрібно було підфарбовувати губи чи вії, як це робила Алла. Анжеліка і без косметики привертала увагу всіх чоловіків довкола. І це її лякало, адже на вечірці будуть хлопці. У дівчини завжди були проблеми з протилежною статтю, в тому сенсі, що вона не могла відкараскатися від чоловіків. Скрізь де Анжеліка з'являлася, одразу були бійки та скандали через неї. Хлопці ніяк не могли поділити її. Дівчину, яка їм не належила, а вони хотіли щоб належала. І це погано. Анжеліці доводилося тікати додому та швидше.
- Не говорила? Значить вже ставлю до відома. - Алла поклала помаду в сумочку і дістала гребінець, почала зачісуватися. - Потрібно привести себе до ладу. От бісове волосся.
- Я мабуть не піду, - Анжеліка застебнула курточку, щоб не замерзнути. Дорога додому довга. Хоч зараз і літо, вірніше кінець літа, але вечори були часом холодні.
- Що означає не піду? Зарудна, ти, що жартуєш?
- Я ж там нікого не знаю!
- Ну, то познайомишся з кимось. Давно настав час хлопця знайти, - подивилася злобно Алла.
- А у кого хоч День народження?
- У друга мого хлопця, - посміхнулася Алла нафарбованими червоними губами. - Він просив привести більше дівчат. Подружок. Ось я вирішила взяти тебе. Ти ж мені подруга.
- Вони хоч пристойні?
- Про що ти питаєш? Сама подумай, багаті люди, ще й які пристойні та виховані. Знайдеш собі якогось мажора, не доведеться працювати ось тут, - кивнула головою у бік кафе.
- Я не збираюся шукати нікого. Та й грошей на подарунок немає. Тож…
- Ну і дурепа ти! Який подарунок? Кому той твій дешевий тортик з книгою потрібен!
- Який тортик?!
- Ти ж мені це постійно даруєш. Гаразд, поговоримо про це завтра. Я поспішаю. На мене Максим чекає… А подарунок не потрібний. Почула? У ціх багатіїв все є. Тож підеш. Це безкоштовно.
- Я подумаю! - відповіла Анжеліка.
- Тут і думати нема чого...
Анжеліка попрощалася з подругою і пішла в інший бік. Їм було не по дорозі. Алла жила зовсім в іншому напрямку, наприкінці міста. Може Алла й марила мільйонером, але Анжеліці все це було не до вподоби. Де вона і де мільйонер!!! Кому вона потрібна, дівчина яка витрачає свою копійцеву зарплату на навчання, що іноді навіть хліба немає на що купити? Таке буває лише у казках.
Анжеліка ненавиділа працювати ночами. Адже їй доводилося пізно повертатися додому, а це означало, що треба йти в темряві. А дівчина ох як не любила ніч. Вона почувала себе в цей час доби, вразливою. Наче чийсь мішенню. Адже їй здавалося, що хтось постійно за нею стежить. Дівчина оберталася, на кожен шерех. На кожну людину яка проходила повз. Вона навчилася швидко ходити і постійно летіла додому. Здавалася, що здоровий глузд кудись зникає, або за нею дійсно хтось стежив. Якщо так, то хто?! Хто це в біса такий і навіщо це йому?
- Привіт красуне! - Якийсь виродок став навпроти неї, і перегородив дорогу. Дівчина одразу запанікувала. Серце почало шалено колотиться, здавалося його стукіт чув навіть цей хлопець. Вона інстинктивно притиснула свою чорну сумочку, і зробила крок назад.
"Господи, де люди? Кого кликати на допомогу?"
Як на зло, вулиця була порожня. Цієї пори всі вже сплять. Анжеліка зробила ще крок назад.
- Привіт і від мене! - Ще один, вискочив не зрозумій звідки.
"Господи, скільки їх тут? Шкода, що я не маю грошей відвідувати курси карате."
- Не хочеш зробити нам приємне? - Той перший почав наближатися. Дівчина не встигла і зреагувати, як він узяв її за талію, і притиснув до себе. Від нього сильно несло спиртним та цигарками.
Цих чоловіків тягло до Анжеліки незрозуміло чому. Адже дівчина вже й косметикою перестала користуватися, і одягалася скромно, аби не привертати зайвої уваги. І, все одно, ці чоловіки вічно чогось чіплялися.
"Що їм від мене потрібно? Боже, що за питання. Звичайно ж хочуть розважитися, тобто зґвалтувати чи ще й побити. Який жах. Ще й цього не вистачало. Краще б обплювали."
Три місяці тому зґвалтували сусідку Анжеліки, яка живе через дорогу. Так ця бідна дівчина досі на вулицю не показується. У неї лікування та реабілітація. Її мати сказала, що ці наволочі зробили її доньку безплідною. Кошмар ще той. Такого собі Анжеліка собі зовсім не хотіла, це точно.
Ноги тремтіли від страху. А руками дівчина відштовхувалася від незнайомця-виродка. Він на вухо шепотів якісь страшні слова, і це було так огидно. Анжеліка все більше намагалася відштовхувати його від себе. Але сили були нерівні. І незнайомець настирливо продовжував налягати на дівчину. Анжеліка відвертала голову як могла. Він уже майже торкнувся її губ, щоб поцілувати, як почувся чийсь голос.
- Я теж хочу розважитися!
- Ти хто в біса?! - обернувся цей виродок на голос.
- Прекрасно. Ще один, - прошепотіла дівчина.
"Мене сьогодні точно зґвалтують. Господи, краще нехай уб'ють."
Ще ніразу в житті Анжеліка не мріяла так про смерть, як в ті секунди.
Хтось третій вийшов із-за рогу. Але він здавалося не був з цими тварюками. Ці два гада насторожилися.
- Бідна дівчина. Он яка перелякана, - продовжив незнайомець, своїм хрипким, ніжним голосом. Чи не ніжним? Одним словом, Анжеліці було не до його голосу.
