Олександр. Її монстр - Влада Калина

Анжеліці вже набридло вигадувати відмовки, щоб відшивати зухвалих хлопців, які рвалися з нею познайомиться. Вона стояла вся на нервах, стискаючи все сильніше свою сумочку.

 - Ти все ще одна? - За спиною з'явилася Алла. - Ще ні з ким не познайомилася?

 - Ні дякую. Немає бажання, - Анжеліка якось злякано це промовила. Може, вона вважала, що тут немає пристойних хлопців. Адже всі, хто до неї підходив, були п'яні, і з мухами в голові.

 - А де Максим?

 - Та ну його. Здався тобі цей Макс. Адже він не мільйонер, а всього навсього якийсь там чотирьохюрідний племінник мера нашого міста. Я з ним просто так, щоб провести час. Не більше. Ходімо краще познайомимось, он з тими чоловіками, - Алла кивнула головою, у бік трьох чоловіків, які над чимось чи надкимось сміялися.

 - Іди без мене, - Дівчина зробила крок назад.

 - Ти чого? Подивися, який он красень стоїть у червоній сорочці. Широкоплечий, високий, - Алла дістала помаду і почала підфарбовувати губи. Максим явно злизав її, коли цілував.

Алла завжди штукатуриться. Ця дівчина напевно думала, що, щоб у житті прийшов успіх, то треба бути гарною, як ніколи. А як же відкрита душа і добре серце?

 - Звідки ти знаєш, що він красень? Адже чоловік стоїть до нас спиною ... він такий великий, що я його боюся, - Анжеліка не сміливо визирнула через плече Алли. Такої гарної спини дівчина ніколи не бачила. Їй здавалося, що за цим чоловіком можна сховатися в буквальному значенні цього слова. За ним, як за стіною. А з іншого боку, він може її прихлопнути як муху, і оком не моргнути. Це й лякало.

- Якщо в нього такий великий мішок грошей, як і він сам, то ми йдемо знайомитись, - Алла потягла подругу за руку.

"Краще б їй хтось позичив мішок мізків!" - думала Зарудна.

Анжеліка смикнула свою руку, щоб Алла не тягнула її за собою, і не втрималася похитнулася назад. Спиною вдарилася у щось, і відскочила. Позаду стояла величезна ваза, вона впала та розбилася.

 - Господи, вона ж мабуть дорожча за моє життя! - злякано закричала дівчина. Вона стояла і дивилася на уламки на підлозі. Її очі бігали туди-сюди, шукаючи швидкого рішення виходу із ситуації.

- Що там знову розбили? - почувся чоловічий голос вдалині, за спиною. Зарудна здригнулася, але не обернулася. Заплющила очі і скривилася. У голові миготіли тисячі запитань, а відповідь на них лише одна. Як завжди - бігти.

- Це, напевно, господар будинку кричав. Що ж робити?

Анжеліка боялася повертатися до нього обличчям. Вона не хотіла, щоб чоловік побачив її та запам'ятав. Щоб потім не вимагав грошей за вазу. Все, що спало на думку, це бігти. Дівчина так і зробила. Вибігла геть із кімнати не обертаючись.

Алла вдала вигляд, що не знає цієї божевільної. Вона не наважилася наздоганяти подругу, адже мета її життя - це мільйонер, який так близько. Он він стоїть в червоній сорочці. Тільки руку простягни. І Анжеліка своєю вихідкою не зіпсує їй вечір. І не зіпсує знайомство.

Алла почала підходити до чоловіків, посміхаючись. Своєю фірмовою ходою від стегна. Тільки підносу з брудним посудом і не вистачало.

Очевидно, девіз Анжеліки по життю - "Біжи і скоріше", адже дівчина завжди чомусь тікала. А що ж залишалося робити, якщо з її мініатюрною зовнішністю кулаками проблему не вирішити, а грошима тим паче. Не хотілося почуватися мухою на долоні.

 ***

Чоловіки стояли навпроти один одного, зробивши коло. Вони весело сміялися та обговорювали дівчат, роботу та автомобілі.

 - Олександре, в чому справа? Ти за стільки років прийшов на мій День народження, і стоїш із кислим обличчям.

 - У мене розколюється голова, - чоловік заплющив на секунду очі. - Мені б сховатися десь, від цього шуму.

 - Голова болить? - засміявся іменинник. - Я навіть знаю чому.

 - Чому? - Запитав один з його друзів, чоловік, що стояв з ними.

 - А, він трохи перебрав віскі. Чи не трохи?

 - Я навіть говорити про це віскі не хочу.

 "Цікаво, тут є якась кімната, в якій нікого немає? Мені відпочити." - думав Бєлов.

 - Ти поглянь, які тут дівчата.

 - Мені зараз не до них.

 - Тобі потрібно поправити здоров'я. Ще випити.

 - Ні, мені потрібно сховатися. Спати хочу.

- Випий. Ти ж сьогодні з водієм. Доречі Бєлов, де ти викопав його? Здоровило. Я гадав, що то твій тілоохоронець.

- Два в одному. Це спадок від діда, - відповів жартома. - Олегом звати.

 - Привіт! - до них підійшла і посміхнулася незнайомка. - Як тебе звати? - Запитала вона. - Може познайомимось?

 - Вибач але я зараз не в змозі знайомитися, - чоловік скривився ніби його зараз знудить.

- Його звуть Олександр. І він з бодуна, - почувся тихий сміх.    

- От же ж придурки! - гаркнув Бєлов.

***

Вечірка у розпалі. Хтось танцював повільний танець із напівп'яним хлопцем, що повис на плечі. Хтось курив кальян на маленькому диванчику, на якому спало аже чотири людини, вальтом, впираючись ногами в голову товариша. І заснули вони не від втоми явно. Хтось цілувався ховаючись під сходами, як школярі. А ще хтось репетував на вулиці, як недорізаний пірнаючи в басейн. Не так собі уявляла Анжеліка День народження "пристойних", багатих людей. Здається, що їм тут усім зносило дах.

Ось як виявляється мільйонери відриваються!

- Красуне! - свиснув хтось за спиною. - Ух які ноги, - незнайомець почав підходити. - Давай знайомитися.

 - Дякую, але я не хочу ні з ким знайомитися, - Анжеліка почала нервувати не на жарт. Дівчина була б і не проти нарешті познайомиться з кимось, але не з цим нетверезим тілом, на яке і дивитися то гидко.

 - Чого ти там бурмочеш собі під ніс? - Він поклав свою руку їй на плечі. Високий, повний, неприємний тип зі шрамом на лобі. Від нього несло спиртним напевно за кілометр. - Може усамітнимося? Тут багато кімнат. - Усміхнувся своєю "чарівною" усмішкою. 

- Прибери від мене свої руки, і не наближайся, - дівчина відскочила від нього, як ошпарена.

- А ти дика. Я люблю таких.