Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— Дівчата, перестаньте, — сказав тихо, спокійно та вони все ж замовкли відразу. 

Маріелла потупила погляд, винувато, а Катерина — з легким роздратуванням продовжувала свердлити в мені дірку. 

 Ніколи не любив слухати жіночі "розборки". Чомусь, це завжди огидно виглядає. Можливо, тому що жінки підступні й не вміють грати чесно та за правилами?

От у чоловіків все інакше. Ми любимо справжній спаринг. Так щоб лоб в лоб, без захисту й страховки, напролом. Ми — наче ті хижі дикі звірі — любимо гострі відчуття, небезпеку й змагання. Це наша суть, наш біль й наш стимул. Природний відбір, так сказати. Завдяки цьому ми ті ким ми є — сильні, вольові та безстрашні чоловіки. Виграє лише той, хто сильніше, спритніше та розумніше. Слабких відсіює сама матінка природа. Вони просто-напросто не виживають в джунглях життя.

Та що робити, коли умови завчасно не чесні? Коли ти вже програв, ще не розпочавши боротьбу? Як вчинити, коли твій приз вже чиясь нагорода? Чиясь законна вірна дружина...

***

— Диявол! — прошепотів, відчуваючи, що мене розриває невідоме раніше почуття, — Йдемо, Катерино. Я поспішаю, — промовив голосніше, так аби Острозька мене почула й не чекаючи відповіді, розвернувся й рушив до виходу з ресторану.

В голові набатом звучала одна і та ж шалена думка, а мозок невпинно роздирав смуток та жаль.

«Мене обманули чи я сам себе ввів в оману?» — подумки запитав себе, неквапливо та важко видихаючи прохолодне повітря ночі. Задер голову вгору, роздивляючись нічне небо. Катерина встала поруч. Також підійняла свій погляд на зорі, та прошепотіла:

— Ми ще зустрінемось?

В її голосі був смуток та легка печаль.

— Не знаю. Та й навіщо? — промовив без співчуття, відрізавши усі кінці цих хворих і нікому вже не потрібних стосунків, — Ми все обговорили, здається.

— Так-так, але я б хотіла... — Вона переступила з ноги на ногу й витягнула із сумочки цигарки.

— Знову палиш? Ти ж кинула?

Мені було байдуже курить вона чи ні, та людяність не дозволяли поводитися, як остання скотина.

Дивно, та я раніше лише так і вчиняв. Що змінилось? Невже я старію?

— Паління доволі шкідлива звичка й краще від неї відмовитись, поки не пізно, — зауважив я та Катерина проігнорувала мої слова.

Натомість вона дістала запальничку й підпалила цигарку, затягнулася й випустила ледь видимі кільця диму. Її погляд все ще іскрився гнівом та злістю. Я був впевнений, що Катя не пробачить мені такий розрив й коли-небудь, у майбутньому, я буду змушений розплатитися за свій промах. Що ж, за все треба платити в цьому житті. Побачимо.

— Тебе підвезти?

— Як хочеш, — вона знизала плечима й викинула цигарку.

— Гаразд, йдемо. Я припаркувався ось там, — я вказав на свій автомобіль й дістав з кишені ключі.

Весь шлях до квартири Острозької ми провели в повній тиші.

— Я перегляну документи й повідомлю вам про своє рішення.

— Звичайно, — Катерина відкрила дверцята авто, — Не бажаєш зайти? — Я похитав головою, відмовляючись.

Якщо вже вирішив спалити цей міст, то не варто оглядатися назад й жалкувати про щось. А довгі прощання, то зайві сльози й хибні надії.

— Доброї ночі, Катю, — вимовив, проводжаючи її поглядом.

Катерина не відповіла, обернулась й зі злістю гримнула дверцятами. Що ж, це було неочікувано, проте зрозуміло та логічно. Хоч наші відносини були завідомо приречені, ініціатором розриву став саме я, й видається мені, що цей факт дуже сильно розгнівив Катерину. Ніхто не любить бути покинутим.

***

Опинившись вдома, відразу направився до ванної. Контрастний душ був мені життєво-необхідний, як ніколи раніше. Варто було освіжити не тільки тіло, а й прочистити мозок. Сьогодні був сумбурний дивний вечір, а його закінчення — настільки вражаючим, що мій всесвіт сколихнула невідома раніше сила гострих та нестримних почуттів Ревнощі, серйозно?

Я ніколи не знаю, що воно таке. Лише здогадувався та чув від інших. Бачив, як люди страждали через цього потворного монстра, котрий змушував їх йти на шалені, божевільні, а іноді й на неправомірні дії. Невже і я здатний на таке?

Голова видавалася важелезною, а думки — болючими та вбивчими.

І навіть розрив із Катериною не дарував бажаного задоволення.

Все навколо видавалось тьмяним, сірим та прісним.

Після душу, я заварив собі міцного зеленого чаю й влаштувався у кріслі. Дістав телефона та став нишпорити сторінками всесвітньої мережі. Шукав, звичайно ж, все що тільки міг знайти про Владислава Макарова. І його красуню-дружину. І чому я раніше ніколи про нього не чув? Зірка, як ніяк!

Необхідну інформацію, я шукав не довго. І вже кількома хвилинами пізніше — побачив те, що змусило мене відчути себе по-істинному паршиво. Кляті, ревнощі!

Вебсторінка майоріла сотнями фотографій відомого боксера та його любої дружини. Поруч із високим темноволосим чоловіком міцної спортивної статури стояла тендітна дівчинка. Наче квіточка — ніжна та вразлива.

Погляд пробіг по картинці, змушуючи важко проковтнути слину й смачно вилаятись. Грудну клітину стиснуло лещатами жалю та болю. А серце, невидимим серпанком, оповив гнів.

На якійсь там сотій фотографії, я розлючено вимкнув телефон й жбурнув його на диван, що був розташований поруч. Допив свій чай й у поганому гуморі відправився в ліжко.

«Ця дівчинка не для тебе, Яр! Забудь!» — крутилося у думках перед тим, як я поринув у світ Морфея.