Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Я кинула погляд на настінні часи над ліжком. Стрілка вказувала на другу ночі. Хто телефонує так пізно?

— Добре, — Владислав рухався швидко, крокуючи від одного комоду до іншого, відкриваючи при цьому шухляди й витягуючи звідти одяг. Мій одяг, — Звичайно, так. Ні. Не сьогодні. Гаразд, до зв’язку.

— Що ти робиш? — не витримавши, запитала я.

Владислав дістав із шафи валізу й став заповнювати її моїми речами. Він мене виганяє чи що? Чому? Адже сам сказав, що не дасть розлучення.

— Влад, що ти робиш? — Я не могла стояти на місці, рвонула до нього, схопила за руку. Я бажала зрозуміти, що в голові у мого чоловіка. Що з ним коїться, кінець кінцем. І звідки стільки агресії до мене.

— Збираю твої речі.

— Навіщо? — Я була спантеличена. Шокована.

Я була готова до всього.

— Ти мене виганяєш?

— Ні, — чітко вимов він, продовжуючи закидувати одяг до валізи, — Поживеш у батьків, поки що.

— У батьків?

Він збожеволів? Чи це я марю?

— Так, поживеш у батьків, — Влад замкнув валізу й спустив її з ліжка, — Допоки я не повернусь зі Штатів.

— Ти збираєшся у Штати?

Чомусь виникло неприємне відчуття тривоги упереміш з образою, гнівом та безпорадністю. Я відчувала себе наче та лялька, якою вміло керує кукловод. Тягне за ниточки, змушуючи рухатися в необхідному йому напрямку, без зайвих запитань виконувати накази, бути тією, якою захоче лише він. Слухняною, покірною. А будь-яка спроба бунту присікається відразу. І карається засланням. В моєму випадку — переїздом до батька. Маячня!

— Так, збираюсь. Наступного тижня відбудеться бій з Андерсоном.

Я знала про бій й збиралася бути там присутньою. Але, якщо мені не зраджує пам’ять, то відбутися поєдинок мав у Празі, Чехія, а в не Штатах.

— Тоді, я поїду з тобою. Я хочу бути поруч.

Сама уже не вірила в те, що говорила. Однак, в мені боролися два суперечливих почуття: кохання та гнів. І перше, все ще перемагало.

— Ні, — безкомпромісно вимовив Влад, — Ти залишишся вдома. Можеш спостерігати за боєм через екран телевізора.

Я знову кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд на обличчі чоловіка. Та сльози заважали, вкриваючи обличчя вологою.

Я ще жодного бою не пропустила. Завжди була поруч. Хвилювалася та підтримувала. Попри те, що не переносила запах крові, поту та сам вид Влада, коли суперник завдавав удару. Серце боліло спостерігати за таким дійством, але я трималася стійко. Я знала, що потрібна йому там. і я там була. Завше.

— Влад, нумо заспокоймось й не будемо переносити зі здорової голови на хвору.

Я торкнулася рукою його плеча й смикнула на себе.

— Це я переношу? Я?

 Він закотив очі та склав руки на грудях. М’язи натягнули футболку, окресливши рельєфність його тіла.

Я згадала як вперше побачила чоловіка й була завороженою його красою. Мужній, сильний, впевнений у собі — таким я запам'ятала Влада. Він здавався мені справжнісіньким рицарем, котрий примчався врятувати принцесу. Принцесу, яку зла мачуха заточила в високій башті й не випускає.

Після кожного нашого побачення, я розквітала наче та троянда й із трепетом чекала чергової зустрічі. Я не могла повірити своєму щастю й щоночі дякувала Всесвіту за зустріч з Владом. Я марила нами й щиро вірила, що відтепер усе буде по-іншому.

Після важкого дитинства, поневірянь пансіонатами та складних відносин із батьком, мені хотілося тиші та спокою. Хотілося, мати свою маленьку гавань, де можна було б сховатися й перечекати бурю.

Я вхопилася за Влада, наче потопаючий за соломинку й щосили намагалася вибратися із полону океанічних вод.

Для мене, наш шлюб — став порятунком від падіння у прірву. Принаймні, так я думала до нещодавно. А тепер...

— Влад, любий, — мовила лагідно й ніжно, — Благаю, не руйнуй те, що ми так довго будували, — я вхопила його за руку й потягнула вперед, запрошуючи присісти на ліжко поруч, — Вийшло якесь не порозуміння, або тебе ввели в оману, але я не збиралася подавати на розлучення.

— Невже? Чому ж ти ходила до адвокатів.

— Бо у мене вкрали книгу. — З сумом мовила я, — Видавництво «Фламінго». Вони присвоїли собі мій рукопис й видали під чужим ім'ям. Я лише хотіла відновити справедливість.

— І мовчала. Приховувала це від мене? — Він різко встав, — І знову почала писати? Я ж казав, Челсі, що мені це не подобається. І я...

— Ти що? Заборониш мені займатися улюбленою справою? Серйозно?

Сльози продовжували душити, ринувши з новою силою. Ну як він так може? І головне, чому?

— Така діяльність не гідна моєї дружини! Всі ці письменники — жалюгідні графомани й алкоголіки. Вони — невдахи.

Так, ось що він думав про мене? Невдаха!

— Невдахи? — перепитала я, відчуваючи, як слова ламають мої рожеві окуляри.І вбивають ніжні почуття, що жевріли серед попелу нашого кохання.

— Саме так.

— І я така ж?

Тіло тремтіло. Страх, біль, розпач, розчарування — коктейль вибухових відчуттів заполонив кожен клаптик душі. Я була на межі.

— Так ти думаєш про мене? Вважаєш убогою й безталанною?

Я не наважилася глянути чоловіку ще раз в очі й почути відповідь. Просто встала з ліжка, взяла валізу в руки й вибігла зі спальні.

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно