Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— Усе розгледіла? — запитав постраждалий. Його тембр був теплий, зігріваючий та видався доволі знайомим.

Я двічі кліпнула, підійнявши голову і зустрівшись поглядом зі знайомим незнайомцем. Так, це був Ярослав. Той самий чоловік з яким я застрягла у ліфті. Й присутність якого сколихнула мій внутрішній світ. Лише на мить, та все ж.

Усі ці дні я намагалася не думати про Ярослава та випадок у ліфті, аби не драконити ані себе, ані Влада. Звичайно, що чоловік не міг прочитати моїх думок та мене не покидала думка, що він усе знає. Або ж, якимось чином здогадується про мою маленьку слабкість і саме тому розгромив половину кімнати. Хоча, не варто відкидати й той факт, що чоловік просто-напросто втратив здоровий глузд та вміння контролювати свою злість. Наприклад, як от сьогодні.

Інстинкт самозбереження вже не раз за останні місяці підштовхував мене покласти край свавіллю Влада й подати на розлучення. Та я, щоразу як набирала номер адвоката, кидала слухавку. Я боялася навіть уявити, що чоловік вчинить зі мною, якщо я зважусь на таке. Його слова, погрози, інколи лякали більше аніж вчинки. Я вже й не пам’ятаю, коли відчувала себе в повній безпеці поруч із ним. Завжди бути напоготові, обачною та розсудливою. Не дрімати на ходу, думати «що» і «як» сказати, посміхатися всупереч сльозам, і продовжувати йти перемагаючи біль та страх, щодня в очікуванні чергового приступу ревнощів Влада.

Сказати, що я втомилася — це просто нікчемно збрехати про мій душевний стан. Та всупереч в сьому, в глибині душі жевріла надія. Маленька та крихітна надія, що все налагодиться і наш із Владиславом шлюб перестане бути для мене в’язницею в якій я задихаюсь, а для нього — нарешті стане його фортецею — тим місцем, куди приходиш аби відпочити, зігрітися й перечекати бурю.

— Челсі, ти в порядку?

Ярослав підвівся й обтрусив одяг: випрямився й розправив пальцями складки на піджаку, що утворилися після падіння. Два темно-чорних вири дивилися на мене з цікавістю.

— Так, все чудово.

Брехати ставало вже звичкою. Поганою та вкрай шкідливою.

— Впевнена? — Чоловік зіщулив очі й оглянув мене з ніг до голови, неквапливо блукаючи поглядом по фігурі. Від розглядин у мене серце обухом впало вниз, — Ти якась бліда. Часом, не захворіла?

«Так! Тобто, ні! Не важливо...» В голові стало тісно від божевільних думок й легкого суму, що трощив грудну клітку.

Ярослав підійшов на непристойно близьку відстань, й протягнув долоню. Мить і його пальці торкнулися щоки, викликаючи в тілі трепет. Аромат його парфумів вже встиг проникнути в мої нюхові рецептори й розбурхати кров. Я відчувала прилив червоної рідини до серця, скронь та щік.

«Тікай, Челсі!» — несамовито волала совість й інстинкт самозбереження. Не можна аби Владислав це побачив. Інакше, бути біді. Впевнена, що він не повірить навіть у правдиві відмовки.

— Чудово себе почуваю, — захитала головою, поглядаючи Ярославу через плече й відступаючи, — А Ви... — Яр насупив брови, — Тобто, ти, Ярославе, — Серце продовжувало вистукувати азбукою Морзе прохання про порятунок, — Як твої справи?

Не те щоб мене цікавило життя Ярослава, проте... «Кого ти намагаєшся обманути!»

— Не погано, хоча могло бути краще.

— Так, розумію, — мій погляд блукав, намагаючись упіймати знайомий силует в кінці коридору.

Тільки б Влад не повернувся! Бо тоді не уникнути зіткнення.

«Як і продовжувати приховувати той факт, що ти заміжня!»

Але ж ніхто не питав! «А сама б розказала?»

— За тобою знову шпигує сестра? — Запитання Ярослава змусило мене смикнутися й знову поглянути за його спину.

Що? Хто?

— Ні-ні, вона... — Знайти правильні слова не вдавалося. І розумні теж. Їх наче вітром здуло, — Я тут з родиною, точніше з...

— О, Челсі, люба, ось ти де. А ми тебе всі чекаємо.

Наче привид, марево, в коридорі з’явилась Ельвіра.

Як вчасно! Прокляття!

Примітка:

1. Оксфорди або оксфордскі черевики (англ. Oxford shoes) — це різновид класичного шкіряного взуття із закритим шнуруванням, де союзка нашита зверху берців[1]. Названі на честь міста Оксфорд, столиці графства Оксфордшир.