Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Не варто недооцінювати жінок. Вони, як ніхто інший вміють дивувати.

Острозька усміхнулась своєю ідеально-рівною білосніжною усмішкою й обхопила руками оберемок квітів.

— Дякую, — мовила вона, з захватом розглядаючи кожен пелюсток, торкаючись їх пальчиками, — Я вражена, що ти пам’ятаєш, які квіти я люблю.

Я лише знизав плечима, бажаючи утриматись від коментарів. Бо сказати, що це своєрідний трюк, аби підсолодити пігулку перед розривом — язик не повертався.

— Я дуже рада, що ти все-таки приїхав.

— Ми ж домовлялись, що тут дивного.

— І все ж, — Катерина густо почервоніла й прикусивши край світло-рожевої губи, опустила погляд. Отакої!

— Добре, давай до справи, — Я зняв піджак і повісив його на спинку крісла. Потім всівся зручніше та відкрив меню, — Ти принесла план тієї будівлі?

Зазвичай, у публічних місцях, я та Катерина зустрічалися з метою обговорити певні робочі моменти. Іноді, нам вдавалося поєднати корисне з приємним не викликаючи при цьому небажаної до себе уваги. Усі знали, що Острозький співпрацює з нами й не було нічого дивного в подібного роду зустрічах. Окрім того факту, що я надавав перевагу обговорювати будь-які нюанси стосовно моєї роботи із самим клієнтом, а не його донькою. Та чомусь, Острозького це не хвилювало і на зустріч зі мною завжди приходила Катя. Певно, батько так сильно довіряє любій донечці, що дозволяє їй вирішувати самостійно.

— Так-так, — Катя поклала букет на вільний стілець і схопилася за сумку. Пошаруділа в ній, рискаючи й вишукуючи необхідний документ.

В голові виникла думка, що цей проєкт може стати останнім у нашій співпраці з Острозькими. Якщо я розірву стосунки, хоч і тимчасові, з Катею чи не стане вона перешкоджати нашим справам? Жінки часто бувають злопам’ятні та ображаються практично на дрібниці. Й хоч Катерина завше видавалася мені розумною жінкою, я не можу бути вгадати їх реакцію. Та й бути занадто самовпевненим, собі на зло. Гіркий досвід майже двадцятирічної давності навчив бути обачним та остерігатися підступів. Від будь-кого й з усіх сторін.

— То, що ви бажаєте будувати цього разу? Торговий цент чи Спа-салон? — мовив я, паралельно переглядаючи меню.

Апетиту як такого не було й хотілося замовити щось не надто калорійне. З наступного тижня, я планував знову зайнятися бігом. Це корисно не тільки для м’язів і тіла зокрема, а й для мозку. Своєрідна розрядка від важких думок.

— А? Що? 

— Питаю, що будувати будемо. Мені ж потрібно знати чи ця старезна будівля підходить під нові стандарти будівництва. Та й чи може бути перебудованою взагалі.

— Так-так, розумію.

— Минулого разу нам довелося добряче попотіти, аби переробити усе. Знаю, що вийшло доволі непогано, але вкладати такі кошти в безнадійне місце — не є доцільним використанням ресурсів. За ту суму, ми могли б побудувати набагато більше, якби, звичайно, будували за містом.

Катя продовжувала копирсатися в сумці.

Я покликав офіціанта і зробив замовлення за обох. Катя, як правило, замовляє собі салат із морепродуктів або запечену рибу з овочами. Наприклад, Дорадо (1). Собі ж замовив суп «Буйабес»(2). Це легка та корисна страва французької кухні.

— Я звичайно не проти нових викликів і з радістю візьмуся за будь-який проєкт, та зараз, на жаль, не маю можливості розпилятися на всі боки. Я все ще зайнятий будівництвом стадіону. І як ти розумієш, для мене це справа честі. Та іміджу компанії.

— У в тебе вийде, я впевнена, — мовила Катя. Вона закрила сумку так нічого і не діставши з неї. Протягнула руку по білосніжній скатертині стола, торкаючись холодними пальцями мого зап’ястя.

Я не встиг лише стиснути пальці в кулак. До нас підійшов офіціант й приніс із собою пляшку білого вина. Відкоркував її та розлив по келихах.

Катя продовжувала водити пальцем по кисті, лукаво посміхаючись. Я огледівся довкола й насупився. Збожеволіла чи що?

— Ваше замовлення буде готове через десять хвилин, — повідомив юнак й направився до іншого столика.

Як тільки юнак відійшов, я забрав руку, перемістивши її на коліно.

— Що ти твориш, Острозька? — Гнів набирав обертів, — Ти забула де ми знаходимось? — крізь зуби, вимовив я.

Не зовсім приємне почуття тривоги винирнуло із глибин й охопило душу.

— Ні, не забула, — спокійним тоном сказала Катя, — Саме тому, я хотіла поговорити з тобою про «нас».

Немає ніяких «нас»! Так і хотілося крикнути, але ж репутація перш за все.

— Катю, ти мариш? — Я взяв до рук келих й відпив із нього.

Невже я вірив, що буде просто поставити крапку. Наївний, дурень.

«Зберігай спокій, Яр!»

***

Катерина докірливо глянула на мене, надувши ідеально нафарбовані губи. Образилася? Але «чому»?

Розгадувати цей кросворд мені зовсім не хотілося й підбирати правильні слова у завідомо провальній справі. Я ще не знав, що буде далі, але як та собака перед дощем, відчував наближення грози. Де я прорахувався? Все ж було нормально. Дідько!

— Катю, послухай, — я відклав бокал, — Я не знаю, що ти там собі надумала, та ніяких «нас» не було і бути не може.

Вона склала руки на грудях й задерла підборіддя вгору.

— Не хочу бути тим, хто усе спаскудив, але річ у тому, що нам немає чого обговорювати. Ми були разом, хоча ні, не так — ми з користю проводили час разом. Розважалися та знімали стрес після важких робочих буднів. І якщо мені не зраджує пам’ять, ти була не проти цього.

В її очах заблищали сльозинки. «Що відбувається?»

Прокляття!

Мені дико хотілося встати й піти. Наплювати на все й закінчити безглузду розмову, якої взагалі не мало б бути. Однак, я не міг так вчити через ряд причин. По-перше, я давно не хлопчик, аби втікати від проблем, по-друге, співпраця з Острозьким вкрай важлива для фірми й по-третє, я не бажав мати серед ворогів ображену покинуту жінку. Такі особи ще гірше, аніж кілер, котрого найняли прикінчити тебе. Адже останній — не стане робити підлості, плести інтриги та мучити тебе. Його справа — знищити раз і назавжди. Без зайвих вагань та емоцій. І мені зараз життєво-необхідно виключити емоції та діяти розумно. Та де взяти сили на це? Дідько! Як же дратують такі ситуації — коли ти крадешся по мінному полю навпомацки.