Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Виходячи з кабінету, ковтаю сльози. Не можу це винести, надто складно, навіть жодної нормальної думки в голові немає, тому вирішую піти по—тихому і ніколи сюди не повертатися.

Однак, було бажання повернутися до цього злощасного кабінету і рознести там усе, а в першу чергу, голови Вероніки та Андрія. Але погасивши це спокусливе бажання, виходжу на вулицю.

Мені потрібно докласти максимум зусиль, щоб виїхати звідти, і я розумію, що як би мені не було важко, не можна давати собі волю. Не можна відновити сім'ю, лише на одних спогадах, тим більше його зв'язок з іншою, повністю перекреслив гарні та теплі моменти, що накопичилися за всі ці роки.

Андрію ніколи не зрозуміти, що я відчуваю, як мене роздирає зсередини. Мій світ розколовся і вже ніколи не буде тим самим, як не намагайся. Можна скільки завгодно намагатися пережити, але не вийде так, хіба це природно, прощати кохану людину за крок ліворуч? Хто всі ці жінки, окрім моєї матері, які прощають? Я, мабуть, не з тих, мені не зрозуміти.

Навіть смішно, що я припускала цю думку, але після побаченого, розумію, що це була лише ейфорія від гарної новини. Не більше. Ніколи мені не зрозуміти цього чоловіка.

Притуляюсь чолом до керма і думаю, що мені робити далі? Як жити тепер? Розлучення буде, механізм вже запущений, і дороги назад немає, але цей жахливий біль у серці не дає мені зітхнути спокійно.

Чому ти так жорстоко зі мною, Андрію? Чому я так вірила тобі, так тебе кохала, а ти так зі мною вчинив? За що?

Телефон починає дзвонити, а я навіть поворухнутися не можу, щоб відповісти. Не хочу ні з ким розмовляти та наважуюсь ще на один еклер у своєму улюбленому кафе, щоб померти солодкою смертю. Я жінка, яка знову дізналася, що вагітна, а навіть порадіти нормально не можу і в усьому винен Заремський зі своєю секретаркою.

— Олесю, — звучить приємний чоловічий голос. Підіймаю голову і завмираю з еклером у роті, переді мною стоїть Олександр, як завжди, має чудовий вигляд та світиться від своєї бездоганності. – Радий вас бачити, чи можна сісти?

Киваю і вказую на стілець навпроти себе. Не можу зрозуміти яким чином, але чомусь щоразу бачачи цього чоловіка, я задаю собі питання, як він може бути таким натхненним і радісним, у нього що, завжди в житті все складається на відмінно?

– Побачив вас і не зміг не підійти не привітатись, – Олександр дивиться в упор на мене, і я почуваюся незручно, наче гола. — У вас все добре? Ви бліда.

— Щоправда? Напевно, мало еклерів з'їла, — не можу приховати свою іронію.

Бліда, бачив би ти Сашко, якою я була годину тому, не ставив би дурних питань.

— А у вас є почуття гумору, це мені подобається. І мабуть, з апетитом у вас теж все добре, в тих колах, в яких я спілкуюся, всі обговорюють дієти. Застати дівчину з еклером у роті, яка цього не соромиться, сьогодні велика рідкість.

— Зводьте мене до МакДональдз, ще не таке побачите, — хочу посміхнутися, але не можу, мій паршивий настрій видно за кілометр, але Олександр вдає, що ми з ним старі друзі та спілкується зі мною, дуже невимушено.

Мені навіть дивно, за останні роки я не надавала цьому значення, а зараз так яскраво бачу чоловічий інтерес, що навіть кумедно.

— Я б хотів вас запросити на один захід, це на честь фіналу нашого проєкту, ви брали у ньому участь і мені хотілося б, щоб ви там були присутні, — на одному подиху вимовляє Олександр. — Звичайно, запрошую вас і вашого чоловіка, сподіваюся вам сподобається, тим більше там будуть люди, з якими мені хотілося б познайомити вас. Ви відмінний і дуже талановитий фотограф, у вас великі перспективи у фешн—індустрії.

Дивлюся на нього і не знаю, що відповісти. Мені раніше часто говорили, що я талановита і мої роботи вражали багатьох, але цей чоловік сказав все так, що мені було приємно, здається я могла б навіть почервоніти від сором'язливості, але потім згадала, що Олександр згадав мого чоловіка, якого вже не існує у моєму житті, і стало зле.

Дожував шматочок тістечка, відводжу погляд убік, мабуть, Олександр помічає моє сум'яття і дивно метушиться.

— Що з вами? Ви стали ще блідішими. Погано почуваєтеся? – стурбовано запитує він.

— Так, вибачте. Мені не добре, але це скоро минеться, — відкладаю еклер і набираюсь сміливості. – Олександре, мені лестить, що ви вважаєте мене талановитою, але боюся, що не зможу відвідати ваш захід, вибачте.

— Думаєте, ваш чоловік буде не в захваті? — він виглядає засмученим.

— Чоловік? – не весело посміхаюся.

— Якщо з ним проблем не виникне, то це моє наполегливе прохання, Лесю. Ви чудовий фотограф і я в захваті. Наші моделі теж, вже мовчу за асистента, він найбільше стрибав від радості, коли дізнався, що ви приїдете. Це ваша кар'єра, що ви втрачаєте?

І справді, мені треба подумати про своє майбутнє, про дитину. Я нічого не візьму в нове життя від Заремського, а жити на щось буде потрібно, тому працювати з моделями за добрі гроші – дуже цікава пропозиція.

— З чоловіком якраз проблем не буде, ми розлучаємося, — говорю це вголос, може тоді повірю в це сама. Але чоловік навпроти, навіть розцвів якось у відповідь, і взагалі весь його вигляд став ще більш радісним, ніж п'ять хвилин тому. — Дивлюся, не сильно ви мені співпереживаєте?

– Вам? Анітрохи. Коли гарна жінка, яка мені подобається, каже, що вона розлучається, я, навпаки, за неї порадію, – Олександр задоволений своєю відповіддю, відкидається на спинку диванчика.