Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

— Навіщо зраджувати коли любиш? — щиро дивуюсь я.

— Олесю, я не знаю. Він не мій клієнт, щоб я знала, про що він думає. Їдь до нього і скажи, як є. І бережи себе, не накручуй і дуже тебе прошу, будь ласка, не вважай, що ти хвора. Ти ж розумієш, що все йде з голови, ми з тобою так довго працювали не для того, щоби ти зараз все пустила нанівець. Твоє тіло прийме цю дитину як дар, і буде її оберігати протягом усієї вагітності.

Через кілька годин, я, зробивши двічі тест на вагітність, мчу до Андрія в офіс. Не знаю, що скажу йому, але мені радісно від однієї думки, що, може, все буде по—іншому.

Звичайно, до кінця не ясно, чому він не прибрав зі свого життя Вероніку, раз так сильно не хотів зі мною розлучатися, але це ми обговоримо потім, а поки я повинна сказати чоловікові, що вагітна.

Два тести показали заповітні та бажані дві смужки й моє щастя, не має межі. Спочатку, зізнаюся, не зраділа, бо навіть не знала, як мені вчинити, але Віка має рацію, я надто цього хотіла, щоб не радіти. Можливо, це прийняття бажаного за дійсне, але я щиро сподіваюся, що це маленьке життя, що росте в мені, скоротить ту емоційну прірву, що виникла між мною та Андрієм останнім часом і все це почалося задовго до появи Вероніки.

Я була впевнена, що Андрій зрадіє моїй новині. Не скажу, що пробачу його відразу і швидко, але я працюватиму над цим, за умови, що більше ніколи не побачу цю помічницю в стінах нашого життя. Занадто боляче бачити її й розуміти, що моєму чоловікові було з нею добре, нехай і недовго.

Коли доходжу до приймальні, звертаю увагу, що місце Вероніки порожнє, добре, все—таки звільнив, подумки тішуся і проходжу далі. Не здамся швидко, але принаймні якщо постаратися, ми зможемо це пережити. Підходжу ближче до кабінету і трохи віддихавшись від хвилювання, відчиняю двері.

Ось чесно, коли я прокинулася вранці й мені хтось сказав би, що я побачу сьогодні – не повірила. Це занадто. Емоції переповнювали від радісної та щасливої ​​новини, від тих смужок на маленькому пластику, про довгоочікувану дитину та щасливе життя, яке на мене чекає попереду, а зараз, я думаю про те, як пустити собі кулю в лоба, щоб ніколи не бачити те, що бачу зараз. Знову. Хіба можна бути такою дурепою, як я, двічі за останній місяць?

У кабінеті мій чоловік сидить у своєму кріслі, а його всюди—сує—свої—руки—секретарка, щось нашіптує йому на вухо. Андрій розслаблений, і слухає все, що вона йому каже, а я як ідіотка, стою у дверях і спостерігаю цю картину.

Як же ти, брехлива свиня, хотів, щоб я не розлучалася з тобою, що сидиш, тут розвісивши вуха і кайфуєш від того, що ця мимра тобі шепоче? Відчуваю себе ще гірше, ніж того дня, коли побачила їх у туалеті. Сьогодні це в сто разів болючіше. Безперечно.

Солодка парочка не бачить мене, вони настільки захоплені один одним, що не помічають нічого навколо, а я впевнена, що дихаю як потяг і це чутно на весь кабінет. Але ні, вони справді нічого не бачать і не чують.

Все, з мене вистачить. Це остання крапля, більше я ніколи не підпущу до себе цього виродка, навіть страшно подумати, що ще п'ять хвилин тому я вважала, що Андрій був любов'ю всього мого життя. Ні, це навіть не ревнощі, це ненависть.

Навіть слова не можу сказати, все у горлі застрягло. Образа, біль, жаль, що повірила, ніби у нас буде шанс на нормальне життя, ну як тут жити нормально з чоловіком, який просто на просто патологічний брехун і собака? Бідолаха, був настільки обділений жіночою увагою, що кидався на все, що рухається, як я могла раніше не бачити, що сплю зі зрадником в одному ліжку? Яка ж я ідіотка.