Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Леді Саманта Брудберк, леді Роза Стоун, які спілкувалися, як близькі подружки, за келихом шампанського. Дві молоді леді, чия особистість відповідала багатим і розбещеним дочкам. Джентльмени з першого й другого класу. І леді Фейрфекс з містером Ллевелліном. Усього 20 осіб із 55, що залишилися на кораблі серед поважних гостей. Звісно, каюта здавалася куди тіснішою через як мінімум 7 коханок Еммета Стоуна й певну кількість прислуги.

— Тридцять п’ять поза справами, — протягнула леді Лавінія, насилу порахувавши людей, що рухалися туди-сюди.

— Більша частина, — відзначив містер Едвард.

— А ви запитали, чи відвідував містер Стоун "Китайський театр"?

Містер Ллевеллін кивнув:

— Так, я задовольнив вашу цікавість, хоча досі не бачу глибинного зв’язку. Мадам Роза сказала, що її чоловік не пропускав жодної спідниці, тож, звісно, відвідав захід. І навіть звернувся до директора з пропозицією "любовного" співробітництва з акторкою. Йому, невпевнено, але відмовили.

Леді Лавінія стиснула губи. Чоловіки такі черстві створіння. На тій дівчині живого місця не було, а він пропонує оплатити ніч із її тілом. Яка грубість!

— Це жахливо, — коротко сказала леді Лавінія.

— Але все ж лікар не відповідає вашій теорії про зв’язок із "Китайським театром".

Леді Лавінія похмурніла. Вона складала шматочки пазла, намагаючись знайти рішення, адже їхня шестиденна подорож уже перетворилася на чотириденну. І вже завтра вона мала перевалити за половину. Але лікар здавався зайвим, чужорідним елементом цієї картини.

— Ми навідаємося до капітана трохи пізніше, — вирішила вона.

— Дами та джентльмени! — Їхню розмову перервав дзвінкий стукіт рибного ножа по кришталевому келиху. — Наша обідня перерва добігає кінця, — почувши незадоволене бурчання, що прокотилося по натовпу, леді Роза додала: — Але перед тим, як я відпущу джентльменів, покажу вам одну пречудову річ — "Кишеньковий театр", акторка — Розамунд.

— Ах! – не стримала захопленого вигуку леді Лавінія.

Маленькі шторки імпровізованої сцени відчинилися, і перед їхніми очима постала молода дівчина, трохи молодша за саму Лавінію, у традиційному японському вбранні, але набагато більш відкритому. Придивившись, Лавінія зрозуміла, що це був рожевий пеньюар, рукава якого подовжили, зробивши схожими на японські. Прямих асоціацій з азійськими традиціями більше не спостерігалося.

На очах у дівчини була рожева стрічка, ймовірно, вона нічого не бачила. Вона стояла всередині коричневої скрині, а стопи були сховані. Як і в коридорі, її тінь, що простягалася за нею, здавалася вищою за саму героїню кишенькового театру.

Дівчина махнула рукавом, і звідти посипалася розсип дрібних білих метеликів.

Публіка заплескала в долоні.

Виступ був чарівним, навіть попри те, що Розамунд стояла як вкопана, не ворухнувшись ані на мить, окрім жестів, які виконувала руками. Метелики літали навколо неї, натреновані й навчені, як слухняні домашні тварини. Жодних фокусів, але видовище було трепетним.

Завіса опустилася, і Розамунд зникла, залишивши за собою лише тінь.

Тоді вона спустила пеньюар з плечей і переступила через край скрині. Її стопи були надзвичайно маленькими.

— Лотосові ніжки! — з жахом, притискаючи руки до грудей, видихнула леді Лавінія, наблизившись до вуха містера Ллевелліна.

— Що це означає?

— Її старанно мучили, і, ймовірно, очі зав'язані не для краси, а, тому що, вона сліпа.

Тінь Розамунд зникла, скриню забрали.

— Ви праві, леді Фейрфекс, — до них наблизилася леді Стоун. — Цій дівчині викололи очі розпеченим залізом. Мій чоловік знайшов її на вулиці, і вона мала стати моїм подарунком на день народження, адже у неї є особливий талант керувати метеликами. Я й сама не знаю, як вона це робить, але виглядає це мило, чи не так?

Леді Лавінія стримано усміхнулася. Не звернувши на неї особливої уваги, рука леді Рози ковзнула по плечу містера Ллевелліна. Той здригнувся й спробував трохи відсторонитися.

— Що ж, дорогі джентльмени, ваш час минув, тепер ми приймаємо лише дам, — сказала вона гучно просто на вухо містерові Едварду, і він був першим, хто схопився з місця.

— Дякую за чай, — він поставив повну тарілку з десертами на столик. — Леді Стоун, а як ви розмістили все ваше багатство в другому класі?

— Ми оплатили дві каюти, — вона знизала плечима. — Це все одно було дешевше, ніж каюта першого класу. Еммет утримував цих милих дам і не міг дозволити собі величезні витрати, — леді Роза обійшла диванчик і сіла неподалік від містера Едварда, підперши пальцями скроню.

— На яке ж це заняття ви запрошуєте залишитися лише дам? — втрутилася в їхню неквапливу бесіду Лавінія.

— Масаж, рибки й невелика розмова про літературу і капелюшки.

Коли чоловіки відступили, покинувши каюту, а служниці внесли золоті тази з дрібними зубастими рибками до головної кімнати, леді Стоун повернулася до леді Фейрфекс:

— Ви знаєте, я сказала панові журналісту, що ви негарна. Але він, вочевидь, пропустив це повз вуха.

Леді Лавінія від подиву змогла тільки беззвучно відкрила рота.