Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Збентежена леді Лавінія залишилася стояти на місці, безглуздо кліпаючи віями. Коли у цього чоловіка з’явилося більше хребта в його безхребетному тілі?

— Ха! — її обурення клекотіло в грудях разом із певною долею захоплення. — Як можна йти на пригоди без головної авантюристки?! — голосно тупаючи туфлями, Лавінія рушила за ним. — У жодному канонічному романі джентльмен не справляється без своєї леді! — наздогнавши його і легко вдаривши долонею по плечу, обурено заявила леді Лавінія.

— У нас немає жодного роману, — сухо відповів містер Едвард. — Між нами взагалі нічого немає.

— А договір?! — гаркнула вона, слідуючи за ним по п’ятах.

— Так, договір. Але ви знаєте… — він різко зупинився.

Леді Лавінія, яка поспішала, раптово наштовхнулася на його спину, притулившись грудьми та охнувши від несподіванки.

— Знаєте що..? — досі стоячи дуже близько до нього, запитала вона.

— Вже… нічого, — вуха містера Едварда запалали червоним. — Краще розкажіть мені, як діє отрута цибулини золотої лілії…

— Луковиці… — поправила його леді Лавінія, усе ще притискаючись до нього.

— Так… луковиці…

— Потрібно зняти лушпиння і настоювати деякий час, потім віджати фіолетову рідину, і тоді, — почала тараторити вона, відчуваючи, як чужа чоловіча рука бере її за зап’ясток. — Після того, як вип’єш, отрута спочатку всмоктується в стравохід і найшвидше вражає його! — Лавінія відсахнулася.

Здивована, вона притиснула руку до грудей і розглядала її, ніби обпеклася. Температура чужого тіла здалася їй нестерпно пекучою. Чи, можливо, вся справа в жарі, що розлився у неї під шкірою?

— Тобто, містер Рон був уже мертвий, коли його розділяли, як рибу на кухонній дошці?

— Сподіваюся, — Лавінія прийшла до тями й подивилася на Едварда, який обернувся, розглядаючи її якимись загадковими блискучими очима. — Інакше це була б жахлива смерть. Ще більш жахлива, ніж у доктора і містера Брудберка.

Вони йшли в тиші, розмірковуючи над тим, що сталося. Здавалося, навіть найнаївніші пасажири почали розуміти, що на кораблі коїться щось лихе.

— Як ви думаєте, містере Ллевеллін, — запитала Лавінія, присідаючи так, щоб її око могло розглянути щілину замкової шпарини. — У наскільки по-справжньому небезпечній ситуації ми знаходимося?

Він похитав головою, слухаючи, як шарудять її спідниці й скрипить шпилька, поки не пролунав звичний клац.

— Дозвольте, я зайду першим.

Леді Лавінія встала й поступилася йому місцем.

— Якби я не повинен був захищати когось важливого, то боявся б, — прошепотів він їй на вухо, вдихаючи аромат гортензій, який м’яко виходив від її теплої шкіри.

Він штовхнув двері.

Картина всередині знову була безобразною, але цього разу, здається, до крові додався ще якийсь огидний запах.

— Ви не хочете заходити? — Містер Едвард обернувся і побачив порожевілу леді Лавінію.

— Ах, хочу-хочу… — Опустивши голову так, щоб кілька кучерявих локонів закривали її обличчя.

Цього разу нічого особливого не було виявлено. Похилого віку сер був однозначно отруєний, але цього разу це виглядало як передозування його звичних ліків. На тілі також були порізи, але цього разу жовчний міхур був жахливо розрізаний на дрібні шматочки, з яких витікала друга огидно пахуча рідина.

— Хм… Що думаєте? — Запитала леді Лавінія.

— Думаю, що злочини стають усе жорсткішими й жорсткішими.

— Це справа рук чоловіка?

— Абсолютно, — сказав містер Ллевеллін. — Яка жінка могла б таке зробити з тілом чоловіка?

— Глибоко ображена, — протягнула леді Лавінія. — Але можу повірити у ваші слова. Цей джентльмен був досить огрядним, тож дістатися його жовчного міхура було складним завданням. Імовірно, той, хто це зробив, має велику силу.

Містер Ллевеллін мовчки погодився. Він усе ж схилявся до того, що це справа рук чоловіка. Можливо, недосвідченого в таких справах, але дуже-дуже озлобленого й мстивого.

— Відвідаймо його дружину. Бідолашна знайшла тіло першою.

Вони зачинили каюту й піднялися на палубу, щоб пройтися сходами до кают першого класу. Поважну леді переселили туди.

Коли вони йшли світлими коридорами єдиного поверху першого класу, правда, з численними поворотами й закутками, леді Лавінія раптом зупинилася і схопила містера Едварда за руку.

— Шшш… — Вона притиснулася до стіни, і він рушив за нею.

— Що..? — прошепотів він їй на вухо.

— Чекайте.

— Що?

Лавінія не відповіла, перевела погляд за кут, де танцювала тінь.

Це був темний жіночий силует у дивовижному вбранні, бо коли вона підіймала руки, довгий рукав розвівався від плеча до підлоги.

Це була мініатюрна фігура. Не дуже висока й не важка. Але також це могла бути будь-яка струнка жінка на кораблі.

У коридорах панувала тиша. І їх було лише троє.

Поки не з'явилися метелики.

Дівчина підняла руку, і з того загадкового рукава вилетіли метелики, маленькі, навіть крихітні фігурки заплясали на стіні.

Зачарована, леді Лавінія не могла відвести погляду від стіни.

З іншого боку коридору пролунали оплески. Налякані, вони з містером Едвардом навіть затримали подих.

— Ох, дорога, я прийшла поспівчувати твоїй втраті, але бачу, ти вже розважаєшся, — голос леді Брудберк звучав як сталь.

— Ах, Саманто, рада тебе бачити, — другий кислий голос належав леді, чоловік якої помер із порізаним жовчним міхуром.

Тінь на стіні махнула рукою, і метелики, ніби за помахом чарівної палички, втягнулися в рукав.

— Це подарунок мого чоловіка на завтрашній день народження. Ми мали святкувати в Провансі, але Еммета не стало… Прошу, — вона то виправдовувалася, то сповідалася, таким тремтячим був її голос. — Підеш зі мною на чай?

Леді Брудберк відповіла щось значно тихіше, і двері за ними зачинилися. Тінь зникла, як тільки голоси дам стихли.

— Як думаєте, це була жива людина?