Довірся мені - Альбіна Вишневська

Зоя щось щебетала, а Юлька продовжувала працювати наче робот. В голові безліч думок та ще більше запитань, на які вона ніяк не могла знайти відповіді. Невже вона настільки дурна, що навіть не спробує зануритись у стосунки з Микитою? Просто для душі, не для серця.  Певно минуле ще й досі тримає її у своїх болісних тенетах. Юля наївно думала, що час вилікує, загоїть рани. Та проблема в голові, у тому, що занадто вірила та довіряла Андрієві.

І де тепер знайти сили, щоб почати вірити комусь іншому. А якщо не вірити безумовно, то хоча б просто спробувати жити одним днем.

- Дурна, ти, Юлько, тільки не ображайся. Такий чоловік біля тебе вертиться, а ти ніби дівчина ціну собі набиваєш. Знаєш, у нашому віці треба вчитися бути мобільною та користатися увагою на всі сто відсотків… та що там на всі сто. На двісті, - щебетала Зоя, фарбуючи вуста яскравою помадою.

Юля також критично розглядала себе у відображенні невеличкого люстерка. Занадто бліда та ніби розбита.

 – Я просто не готова. Розумієш? – подивилася на товаришку доволі  нещасним поглядом і кинула люстерко у сумочку.

- Так, так, ми про це вже неодноразово говорили. Але послухай мене. Хоча… Не роби те, що тобі не до вподоби. Нехай дні за днями біжать, ніби скажені. Нехай твої молоді роки минуть марно. Зістарієшся, краса зів’яне. Зате ти будеш самотньою бабцею з купою котів. Не життя, а кайф. Так?!

Зоя іронічно посміхнулась і цмакнула вустами, ретельно розфарбовуючи помаду легкими рухами. Юля застигла на одному місці і одразу багата фантазія намалювала в уяві яскраву картину всього того, що тільки-но озвучила товаришка.

Дійсно, невже вона справді готова прожити це життя усамітнено? Чомусь неочікувано зашуміло у вухах. Зоя має рацію. Так само, як її має і Світлана.

Стало трішки ніяково за те, як говорила з Микитою. Чоловік не заслуговував на ті слова, які вона так необачно сьогодні говорила. Вона не мала жодного права нав’язувати йому роль чоловіка, який лише те й робить, що користується жінками.

Юля торкнулася долонями свого обличчя і ледь стримала сльози. Дурна. Так, вона така дурна. Особливо згадалися його останні слова, котрі були пронизані часткою жалю та розчарування.

– Зоє, а знаєш, твої слова мають сенс. Обіцяю, що буду плідно працювати над удосконаленням себе, - усміхнулась і підморгнула товаришці.

- Люба, вимкни вчительку, ти у заслуженій відпустці. А то я тільки-но відчула себе дев’ятикласницею, котра стоїть перед класухою. Мила,  в школу я не хочу.

Дівчата щиро розсміялися та вибігли із будівлі. Теплий вечір огорнув своєю аурою, ніби запрошуючи до роздумів. Юля побажала товаришці гарного вечора та з радістю пішла у бік парку. Варто гарно замислитися над тим, чого, власне, вона бажає, а що варто просто ліквідувати із пам’яті, як зайвий відпрацьований матеріал.

- Дівчино, дозвольте з вами познайомитись?

За спиною почула приємний чоловічий голос. На мить застигла на місці. В памяті, здається, закарбувався цей голос. Де вона його чула? Обернулася і зустрілась поглядом з високим спортивним хлопцем. Занадто знайоме обличчя! Але ж хто він?

- Юліє Миколаївно, одинадцятий Б. Практика у міській школі.

Так, так, щось пригадує. Але вже шість років промайнуло. Та й перед очима стоїть не юний вісімнадцятирічний юнак, а дорослий чоловік, який має занадто шикарний вигляд.

 – Вибачте, але ніяк не пригадаю вашого імені, - усміхнулась хлопцеві.

 – Роман Ткаченко.

– Так, пригадую. Найкращий футболіст школи, зірка шкільних дискотек. Та улюблениць дівчат.

– Ви мене вразили.

Хлопець підійшов ближче та занадто уважно поглянув в очі Юлі.

 – Це неймовірно, ви стали зовсім іншою. Час зробив з вами просто дивовижні речі. Переді мною справжня красуня, а не та дівчина у спідниці нижче коліна та у білій кофтинці.

Юля здивовано вислухала купу компліментів. Сьогодні всі змовились? Чи це такий шалений день, щедрий на компліменти?

– Дякую. Ти теж маєш гарний вигляд. Твоя мрія здійснилася? Чим займаєшся?

– Недалеко є гарне кафе, випємо кави та поспілкуємося?

Неочікувано. Юля замислилася. А якщо це певне випробування долі? А якщо їй варто почати спілкуватися більш розкуто, не ховаючи голову у пісок, ніби полохливий страус?

 – З задоволенням. То розповідай, що незвичайного трапилося у твоєму житті…

Додому Юля потрапила близько десятої. Відчинила двері у квартиру та неквапливо зайшла у прохолодні обійми комфортного помешкання. З ніг впали легкі сандалі. Босими ногами, посміхаючись, Юля йшла в кухню, щоб знайти вазу для гарної квітки, яку їй подарував Роман. Це було неочікувано. Але біля метро він, незрозуміло як, придбав величезну троянду та подарував на згадку про гарний вечір.

Дівчина обережно торкалася кінчиками пальців ніжних кремових пелюстока та усміхалася. Чудовий вечір. Чудове спілкування. І настрій чудовий. Вона дійсно змогла відкинути все непотрібне і зануритись у спілкування.

Від споглядання квітки її відірвав нетерплячий дзвінок від подруги. П’ятий за останню годину.

– Мала, ти мене так не лякай! Що сталося, ти ціла? З тобою все гаразд?

Світлана так швидкого говорила, що Юля навіть не намагалася вставити хоча б слово до цієї купи фраз. Тільки-но подруга втомилася формувати речення, Юля  сказала:

 - Доброго вечора, крихітко. Зі мною все гаразд.

- Ви з Микитою вже були разом? – наздогнало Юлю нетерпіння подруги, звалюючи з ніг своєю безтактністю.

- Світланочко, сонце моє ясне, змушена тебе розчарувати. Вибач.

- Ой, ну ти й дурна, Юленько, таких навіть світ не бачив!

- Заспокоїла, дякую.

- З пісні слів не викинеш, а ти брехуха та базікало, - видала щиро, з експресією.

- Чого це? – пробурмотіла майже ображено Юля і засопіла, почувши від подруги компліменти.

- А ти як Дон Кіхот, борешся з вітряками, щось собі намагаєшся довести, а в результаті маєш лише нуль.