Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— У мене ноги затерпли, поки я сидів біля тебе, — пробурмотів він.

— Я не просила тебе про це, — буркнула я. — Міг би й не вдавати, що так сильно хвилюєшся за мене. Хоча твій дідусь точно зацінив таке шоу.

— Дідусь? — Гордій насупився. — Його вже давно нема тут.

Я здивовано оглянулася назад. І справді нікого не було. Коли він устиг зникнути? Останній раз я бачила його, коли Гордій тягнув мене до свого автомобіля. Напевно, саме тоді чоловік вирішив піти геть.

— То ти по-справжньому хвилювався за мене? — спитала я та знову повернула голову до Гордія.

Він мовчав і просто дивився кудись на дорогу. Я понурила голову, щоб хлопець не помітив моєї усмішки. Дійсно думала, що Гордій усього лише вдавав перед дідусем.

— Відвезти тебе додому? — раптом спитав він, ігноруючи моє запитання.

— Не впевнена, що зможу зараз сісти в авто, — відповіла я. — Ще від нашої поїздки не відійшла.

— Добре, — Гордій кивнув і глянув на мене. — Може, прогуляємося? І тобі стане краще.

— О! Так, можна.

Я усміхнулася йому та піднялася з лавки. Хлопець узяв мене за руку, допомагаючи спуститися на дорогу. Ми просто мовчки йшли, тримаючись за руки. Це було так дивно, але й приємно водночас. Я зрозуміла, що мені подобається, коли Гордій був таким нормальним. Можливо, з часом він більше відкриється мені. Не знаю, але чомусь хотілося цього.

— Я, звичайно, усе розумію, — почав хлопець, — але ти так міцно вчепилася за мою руку, що вона вже спітніла. Це не надто приємно.

— Ой, вибач! — сказала я та забрала свою руку.

Вона справді була мокрою та липкою, тому я швидко витерла її до своїх шортів. Гордій же провів долонею по штанині свого костюма.

— Тобі не жарко? — поцікавилася я.

— А ти як думаєш? Звісно, жарко.

— Тобі обов’язково їздити в цьому костюмі навіть на тренуваннях?

— Так безпечніше. Він вогнестійкий, а від аварії ти ніколи не застрахований.

— Проте ти був без шолома, — зауважила я. — І мені ти теж його не дав.

— Ми їхали відносно повільно, — відповів Гордій усміхнувшись.

— Відносно повільно? — майже закричала я. — Та я ледь не знепритомніла.

— Ну, це був твій перший досвід у перегонах. Не дивно, що ти боялася.

— І останній, — тихо пробурмотіла я.

— Хочеш їсти? — спитав Гордій та кивнув головою в бік кафе, у якому я купувала собі лимонад.

Спочатку я хотіла відмовитися, але мені було так жарко, що хотілося чогось холодного. Тільки не лимонаду, бо сьогодні я й так його вже багато випила.

— Хочу морозива, — сказала я.

Гордій раптом узяв мене за руку та потягнув до входу в кафе. Тут працював кондиціонер, тому я полегшено видихнула. У залі було всього лише декілька столиків. Я обрала той, що стояв біля вікна, і втомлено сіла на вільний стілець. Гордій же поклав на столик меню та опустився навпроти мене. Я зняла кепку з голови й помахала нею на своє обличчя. Трошки вітру не завадить.

— Яке хочеш морозиво? — спитав Гордій.

— На твій смак, — відповіла я.

— Це перевірка така? — він глянув на мене, піднявши одну брову. — Хочеш перевірити, чи збігаються наші смаки?

— Не маю що робити, — фиркнула я та засміялася. — Насправді я їм будь-яке морозиво, тому мені не важливо, яке ти купиш.

— Ну, гаразд.

Гордій піднявся та попрямував до бару. Він ледь усміхнувся дівчині, що там стояла, та почав робити замовлення. Я дозволила собі поспостерігати за ним. Його рухи були плавними та спокійними, а не різкими, як зазвичай. Тут він не був схожий на того грубого чоловіка, що вдома. Мабуть, його заспокоює ця атмосфера перегонів. Вона робить його справжнім. Через деякий час він повернувся до столика та передав мені ріжок з декількома кульками морозива.

— Ти собі такі ж узяв? — поцікавилася я, дивлячись на його ріжок.

— У тебе на одну кульку більше, — відповів Гордій і усміхнувся. — Я не дуже люблю морозиво.

— Чомусь я не здивована.

Я скуштувала морозиво яскраво-жовтого кольору й закотила очі від задоволення. Воно було таким смачним, холодним та кислим. Ідеально для такої погоди.

— Це найкраще морозиво з усіх, які я їла у своєму житті, — вражено сказала я. — Треба частіше приходити сюди хоча б заради нього.

— Поліно, а тобі справді не сподобалося? — поцікавився Гордій. — Я маю на увазі наш заїзд.

— Ні, це було круто. У деякі моменти мені навіть подобалося. Просто я трохи боюся швидкості. Особливо після того, що сказав твій дідусь.

— Я вже навіть здогадуюся, що він говорив тобі.

— Це справді так небезпечно? — спитала я та нахилилася ближче до Гордія. — Мені б не хотілося стати вдовою у такому молодому віці.

Хлопець раптом голосно засміявся. Ніколи раніше не чула такого його сміху. Від цього я теж усміхнулася, але для мене це не був жарт. Я справді хвилювалася за нього.

— Не думай, що так легко позбудешся мене, — сказав Гордій. — Я ще поки не планую помирати. Так, перегони — це дуже великий ризик, але я не можу без цього.

— Тобі справді це подобається, чи ти займаєшся цим лише через свого батька?

— До чого тут він? — Гордій кинув на мене трохи різкий погляд. — Ці перегони — це все моє життя. Якщо ти спитаєш, що я люблю найбільше, то я відповім, що свій автомобіль. Якщо ти спитаєш, без чого я не зможу жити, то я відповім, що без швидкості. Якщо ти спитаєш, що я найбільше боюся у своєму житті, то я відповім, що боюся втратити змогу займатися цим. Це те, що завжди на першому місці, Поліно. Ніщо і ніхто цього не змінить.

— Ніхто? — тихо спитала я, дивлячись на хлопця.

— Мені вже час повертатися, — сказав Гордій і піднявся зі стільця. — Викликати тобі таксі чи залишишся тут?

— Мабуть, поїду вже додому. Не хочу заважати тобі.

— Добре.

Ми вийшли на вулицю. Гордій замовив мені таксі та залишився зі мною, щоб почекати автомобіль. Він весь час мовчав і задумано дивився на дорогу. Я ж просто стояла, хитаючись з однієї ноги на іншу.