Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— Так! — вражено сказала я. — Це такі неймовірні відчуття, що я не можу передати словами.

— Відчуття справді надзвичайні, — сказав чоловік та усміхнувся. — Ти не хвилюєшся за нього?

— Тобто? — перепитала я насупившись.

— Ох, скільки є випадків, коли хлопці розбивалися на таких перегонах. Один неправильний рух — і все!

— Я ніколи не думала про це.

— От і Гордій не думає. Сподівається на свою удачу. Цей спорт — це дуже сильний ризик, — сказав дідусь, а я напружилася.

Почувся гучний рев автомобіля, що наближався до нас. Я помітила, що авто знову пронеслося попри мене, а тоді зупинилося. З нього вийшов Гордій у своєму костюмі для перегонів. Він махнув рукою до Антона, а той одразу ж побіг у його бік. Мабуть, щось сталося з автомобілем.

— Коли він сідає в автомобіль, — продовжив говорити дідусь, дивлячись на свого внука, — то не знає, чи буде цей заїзд останнім у його житті. Він уважає себе безсмертним, бо інакше я не можу пояснити те, чому він цим займається. Ідіот.

— Але ж Гордій управний водій, — сказала я. — Він обережно водить і...

— Це той спорт, у якому нема значення, чи ти обережний. Тут велика конкуренція, Поліно. Голодне стадо чоловіків бореться за кубок чемпіона, ризикуючи своїм життям. Повне божевілля.

— Ви не підтримуєте його захоплення?

— Хіба можливо підтримувати захоплення, через яке може померти людина, яку ти любиш? — чоловік уважно подивився на мене. — Його батько розбився, коли Гордію було п’ятнадцять.

— Не знала, — тихо прошепотіла. — Він теж займався перегонами?

— Це було його хобі. Він займався бізнесом, а інколи брав участь у перегонах заради емоцій, адреналіну та відчуттів. Та помер він у звичайній аварії. Управний водій та хороший перегонник, який просто не впорався з керуванням під час зливи. Яка іронія.

Я задумано подивилася на Гордія, що заглядав у відчинений капот свого автомобіля. Як він може займатися перегонами, якщо його батько помер через аварію? Я не могла ніяк цього зрозуміти. І вперше, здається, подивилася на це все не як на круте захоплення. Цей рев автомобіля, висока швидкість, небезпека — це не лише адреналін та емоції. Це дуже великий ризик.

— Не завжди все так чудово, як нам здається, — продовжив Гордій-старший. — Я намагався відмовити його від цих занять, але він був непохитним. Завжди казав, що не боїться смерті, бо йому нема для кого жити. Його батько привив йому любов до цих перегонів. Вони мали між собою багато таємниць, про які я не знав і не знаю досі. Мабуть, мій син хотів стати чемпіоном, а внук вирішив утілити його мрію в реальність. Мені залишилося лише змиритися з цим. Може, тобі вдасться змінити це?

— Мені? — тихо перепитала я.

— Він одружений з тобою, і я сподіваюся, що Гордій кохає тебе. Раніше, за його словами, йому не було заради кого жити, але тепер у нього є ти. Дай Боже, щоб ще з’явилися діти. Тоді, можливо, він цінуватиме своє життя більше за мрії свого батька та свої бажання.

Я видихнула і знову подивилася на Гордія. Схоже, він помітив мене, бо попрямував у мій бік. Я не задумувалася про те, що він ризикує своїм життям кожного разу навіть на звичайних тренуваннях. Тепер мені точно буде складніше, бо я хоч і не хочу, але все ж буду хвилюватися за нього. Гордій підійшов ближче до мене усміхаючись. Він нахилився та поклав свої руки на лавку по обидва боки від мого тіла. Я трохи напружилася, спостерігаючи за ним.

— Привіт! — сказав він і швидко поцілував мене в щоку. Мабуть, удає перед дідусем. — Не сподівався тебе тут побачити сьогодні.

— Вирішила подивитися, як у тебе справи, — відповіла я і спробувала усміхнутися.

Він підняв свою руку та забрав окуляри з моїх очей. Я глянула на нього, а Гордій не відривав від мене свого погляду. Він був так близько, що наші губи могли б з легкістю зустрітися. Мені чомусь навіть захотілося цього. Я ж можу поцілувати його, правда? До того ж його дідусь сидить збоку, і це виглядало б правильно, як для подружжя. Я трохи підсунулася ближче до нього. Лише козирок моєї кепки зупиняв мене, щоб поцілувати його.

— То що, прокатаємося? — спитав у мене Гордій, а я розгубилася. — Не хвилюйся, я буду їхати повільніше, аніж зазвичай.

Я не встигла зреагувати, як він схопив мене за руку та потягнув на себе. Ледь не впала, але Гордій міцно тримав мою талію. Я дивилася на нього великими очима, поки він розглядав моє обличчя. Це було так дивно, а ще мене лякали ті відчуття, що з’явилися всередині. Гордій відпустив мене та міцно стиснув мою руку. Я б не змогла втекти, навіть якби хотіла. Він попрямував до свого спортивного автомобіля, тягнучи мене за собою. Я глянула в небо та глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Я ж не помру, правда? Навіть якщо так, то тоді наша історія з Гордієм буде з тих, де вони обоє померли в один день.  Я усміхнулася своїм думкам, але одразу ж почала сильніше хвилюватися, коли ми зупинилися біля автомобіля.