Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Коли на вулиці вже темніє, найважче, але водночас, насичене знімання у моєму житті, добігає кінця.

Я не на жарт замерзла, тому щоразу дякувала Олександра за теплий кардиган, який мені в результаті подарували. Зізнаюся, ця новина стала для мене шоком, кардиган дорогий і зважаючи на все, ніхто не збирався з ним розлучатися, але мене запевнили, що Олександр Володимирович наполіг, щоб я його забрала.

Не особливо опираюсь, адже навіть пройти до стоянки можна добре здригнутися, тому закутавшись у цей теплий шматок тканини, біжу до свого автомобіля. Гліб вже поїхав, постійно повторюючи мені, що модельний бізнес, це неодмінно те, що потрібне мені як професіоналу. Варто погодитись співпрацювати з цим проєктом, щоб про мене дізналося якнайбільше людей.

Мені ж хотілося, приїхати до сестри та лягти спати, а перед цим подумати, до якого адвоката їхати завтра, щоб подати на розлучення.

Думки про чоловіка не покидали мене навіть у той час, коли я була зайнята гарними обличчями та геніальним позуванням. Постійно прокручувала в голові кожну деталь нашої розмови, де Андрій зізнався, що мене було недостатньо, що саме я, зіпсувала наш шлюб, підштовхнувши до зради.

Цілком не розумію цього, і в жодному разі не вважаю, що це була моя провина. Якби його щось не влаштовувало, варто було б говорити про це, а не кидатися в ліжко до помічниці. Особисто я ніколи не замислювалася, що нездатність народити дитину крилася у тому, що був не той чоловік поруч. Як вже сильно не хотіла дітей, ніколи б не переспала з іншим. Це було неприйнятно і бридко.

Зате Андрій, зважаючи на все, був задоволений, раз його неодноразово тягнуло на подвиги. Мені боляче. Скажу чесно, дуже боляче. Якась туга розриває грудну клітку, і я не розумію, як угамувати все це. Як жити далі? Що робити з нашим життям? Як завтра прокинутися і зрозуміти, що це не сон, і що Заремський не мій чоловік? Подумки, я вже розлучилася з ним, як не крути, але прийняти назад цього зрадника не можу, тому що, зовсім у ньому розчарувалася, прямо, як у своєму татові.

Їду на автоматі й тільки під'їхавши до своєї студії, розумію, що зовсім не знаю, куди мені їхати. З Рітою ми не лаялися, і вона буде не проти, щоб я в неї пожила, але після нашої розмови залишився неприємний осад.

Варто таки сьогодні переночувати у себе на роботі, а завтра винайняти квартиру. Це не справа, що я житиму в гостях. Може, якщо стану більш незалежною, мені стане легше? За останні роки я була слабкою жінкою за спиною сильного чоловіка і не думала, де мені жити, та у що вдягатися. А зараз залишилася сама, і сама приймаю рішення. Хоч взагалі не уявляю, з чого почати, добре хоч у мене є студія.

У приміщенні темно, але горить маленький торшер наприкінці зали. Як завжди, Гліб не вважав за потрібне економити електрику. Проходжу далі й трохи свідомість не гублю від картини перед очима. Андрій сидить на дивані, точніше, спить. Не уявляю, навіщо він приїхав, та нехай їде спати до іншого місця.

Дивлюся на нього, і руки трясуться, навіть не думала, що побачивши власного чоловіка в мене буде напад паніки, це якийсь театр абсурду, їй—богу.

— Олесю, що ти тут робиш? — запитує хрипким голосом чоловік, потираючи свої очі. Господи, хвиля жару проноситься по моєму тілу, начебто з одного боку я не хочу його бачити, а з іншого, розумію, що сумувала. Шалено сумувала.

— Це ти, що тут робиш, Андрію? — як він взагалі дізнався де я?

— Я дзвонив тобі цілий день, ти не відповіла, я хвилювався, — Заремський підходить ближче до мене і знімає з плеча важку сумку. — Поїдьмо до ресторану і там поговоримо? Ти голодна?

— Нікуди я не поїду, і трубку не брала не тому, що не чула, хоч я була зайнята, а тому, що не хотіла розмовляти із тобою, — відштовхую його від себе. — Ти не розумієш, що більше не буде спільних походів у ресторан? Відтепер ми чужі один одному люди, завтра я подаю на розлучення і розмовлятимемо через адвокатів.

Не знаю, звідки в мене взялося стільки енергії на таку полум'яну промову, але побачивши гарного і випещеного чоловіка – знесло дах і відкрило шлюзи. Мені ніяково знаходитися у його присутності й ще більше ніяково, розуміти, що я не можу як раніше обійняти та поцілувати його, як робила це протягом довгих років. Якоюсь мірою, це все та сама людина, яку я люблю, але в яку більше не вірю, і вважаю її вже, чужою і далекою.

— Прошу тебе, їдьмо зі мною? Нам варто поговорити, Олесю, — цей голос вибиває мене зі звичного ритму, якого я збиралася триматись у спілкуванні зі своїм чоловіком.

Мені багато було незрозуміло, але моя інтуїція підказувала, що варто справді з ним поговорити. Як би мені хотілося взяти й все забути, щоб ніколи не бачити сцени з Веронікою, і ніколи не відчувати біль, що мені завдали ці двоє. Але, на жаль, так не буває.

— Андрію, ти нічого не скажеш такого, щоб я тебе вибачила і прийняла назад. Змирись, що ти власними руками зруйнував нашу сім'ю, і говорити вже нема сенсу, повір.

Андрій заплющує очі та скуйовджує собі волосся, мабуть, сердиться, що не може мною керувати, як це виходило у нього раніше. У тому житті, в якому я не знала про його пригоди. Саме тоді, коли беззастережно вірила, що мій чоловік був вірним. Вражаюся своєю наївністю.

— Лесю, — на видиху вимовляє він, — ти стоїш у чужій кофті, ти нічого вартого не взяла зі своїх речей. Поїхали додому? Це твій будинок.

— Ні Андрію, це ти збудував цей будинок і все, що в ньому, теж купив ти, тому не бачу сенсу називати його моїм, — серйозно кажу. — Я туди не повернусь. Хіба що за речами, але це точно не сьогодні й не під твоїм пильним поглядом. Вибач, але я втомилася і хочу спати. З тобою зв'яжеться адвокат.