Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

У розпачі, заходжу на кухню та ставлю чайник, а в голові одна думка — як мені це набридло.

Чому саме тоді, коли я так хотіла нормальну сім'ю та звичайне життя, мій чоловік вирішив усе перекреслити?

Може, й не було в нас ніколи нічого нормального? Він завжди мене контролював, хоч казав, що я не піддаюся; завжди оточував мене лише тими речами, які сам вважав за прийнятні й навіть моє бажання стати матір'ю, завжди розцінював як бзик від нудьги.

Що тут було нормального?

Я вийшла заміж у двадцять років, що я бачила в цьому житті, окрім багатого холостяка, у якого закохалася до безпам'ятства. І навіть цього йому було замало. Прилаштував свою чоловічу гідність до помічниці.

Хіба я мала поганий вигляд чи виносила йому мозок? Наше сексуальне життя було хорошим, звичайно, рутина, побут, його нескінченна робота, вносила свої корективи до нашого ліжка, але з ким так не буває?

Невже я сама винна, що він наважився на такий вчинок? Господи, чому я зараз думаю про те, що його штовхнуло? Чому я маю копатися в собі, щоб знайти проблему?

Якщо людина зважилася на зраду, це означає, що в неї в голові не все гаразд. Я не баба в халаті з рушником на голові. Мені двадцять шість років, і все в мене було гаразд, за винятком того, що я не могла виносити дитину.

Навіщо про це згадала? Відразу важкість у грудях з'явилася.

Заварюю собі чай і виходжу до залу, при цьому дивуюся, що бачу Андрія, на тому ж самому місці, де я його залишила. Чому він не поїхав? Так і буде маячить перед очима, щоб добитися розмови?

— Андрію, в чому справа? Ти не зрозумів, що я не налаштована сьогодні на розмову?

— Зрозумів, значить, помовчимо, — легко відповідає мій чоловік і повертається до мене обличчям. Вродливим, рідним обличчям. — Я нікуди не піду без тебе. Якщо ти думаєш, що позбавилася мене, то ти помиляєшся. Я твій чоловік, я тебе люблю і буду з тобою, навіть якщо ти проти. Вибач. Шість років тому ми стояли у загсі, і ти погодилася незважаючи ні на що, бути моєю дружиною.

Раптом, звідкись з'явилося таке дивне почуття, наче я помиляюся. Наче все, що я щойно говорила було неправдою і взагалі я сама собі все вигадала.

Пожежа в серці й настільки важко дихати, що кожен вдих відчувається як розпечена лава в легенях. Це ж ми, люди, які були без розуму один від одного, які будували спільні плани на майбутнє і могли цілодобово на проліт проводити час разом і не втомитися від цього.

Як же так вийшло, що тепер все доведеться відпустити? Я зрозуміла, що, йдучи від нього не зможу жити як раніше, нудьгуватиму і мучитися від болю, а він не відпустить мене. Я дуже добре знала Андрія, щоб повірити, що він легко здасться. Він був не з тих людей, які опускали руки. Він був сильним і сміливим, і йому нічого не варто було оточити мене собою і взяти у щільне кільце свого кохання.

Та і я теж гарна, зібралася йти від коханої людини, хай навіть від невірної.

Ні. Щось не вкладалося в голові, як ми житимемо далі? Мені варто було ще раз все обміркувати, але довго думати особливо не довелося, Андрій розцінив моє спостереження над ним, як заклик до дії та, подолавши відстань між нами, накинувся на мене.

Його губи такі рідні, такі приємні та м'які, що я починаю знову плакати. Не можу, це все сильніше за мене, не зможу я пробачити так просто, але й чинити опір тяжінню, теж не можу.

Це ж мій Андрій, коли я тебе втратила?

— Відпусти мене, будь ласка, розірви це коло, — прошу я крізь його поцілунки.

— Ні, я не зможу. Ти моя, і нікуди ти від мене не дінешся, — твердо каже він, все сильніше притискаючи мене до себе. — Ти моя дружина, Лисичко і що б не сталося, залишишся нею назавжди. Я не говоритиму, що буде легко, але ми впораємося, треба це пережити.

– Пережити? — завмираю я. — І що ж ми переживемо? Вероніку?

— Лесю, забудь і живи далі, я обіцяю тобі...

— Тоді зітри мені пам'ять, щоб я ніколи не бачила помічницю, що обіймає тебе! – кричу йому в обличчя. – Навіщо ти приїхав? Ми не зможемо все забути та жити далі, це ненормально. Зрада буде висіти над нами, як грозова хмара, Андрію. Можеш вважати мене слабкою, але я не зможу пробачити тобі, ніколи.

Він нічого не каже, тільки сильніше притискає мене до себе, а я починаю танути у його руках. Моє тіло немов саме собою реагує на нього і тілу абсолютно однаково, що серце розривається від болю, а розум кричить дати йому по голові й піти звідси якомога далі.

Андрій цілує мою шию, а потім, місце за вухом — моя ерогенна зона —  він чудово знає всі точки, на які варто натискати, щоб я розслабилася, і виходить. Я правда, на якусь частку, починаю забувати про все і дозволяю йому чіпати мене і цілувати.

Андрій знімає з мене кардиган, потім мою сукню, я залишаюся в одній білизні та колготках. І коли намагаюся відсторонитися, скористатися цією затримкою, щоб запобігти тому, що зараз почнеться, він лише знову починає мене цілувати, при цьому притискаючи до холодної стіни.

Не можу чинити опір йому, занадто люблю, занадто багато часу ми провели разом, щоб відмовитися від його натиску. Я відповідаю йому на всі поцілунки, і сама притискаюся до його тіла, а чоловік знімає вже свій светр, розстібає ґудзик на джинсах.