Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

«Чиста вода для хвороби біда»

Опинившись на рідному подвір’ї, Стьопка опустилася на землю від полегшення, де її одразу ж підхопив Микита.

-Дім, ти як? – спитав він водяника, роздивляючись жінку на наявність ушкоджень.

-Нормально, пішли в хату!

Микита підняв Свирянку на руки і поніс до будинку, Мітя, хитаючись, поплентався ззаду.

-Домовитка! - пролунав скрипучий крик з боку саду і чоловіки зупинилися, прислухаючись, - мені, мені, мені, я хочу її, я! Домовитка! Домовитка! - моторошний крик помножився на десятки різних голосів, потім зірвався на поросячий вереск і мекання. Стьопка затиснула вуха руками.

За вереском пролунало ведмеже ревіння, що перекрило загальний шваркіт. Все стихло, щоб за секунду зайтись по новій, посилившись у рази. Гвалт піднявся неймовірний, пронизливо-верещачий, ріжучий вухо, немов із скотобійні.

-О, ведмідь прийшов на скотарню, - констатував Микита і з посмішкою попрямував далі.

На порозі Стьопка злізла з рук мера і кинулась до Грізного, вже не в змозі тримати воду в роті.

Олігарх виглядав так, наче мертвий уже, як мінімум, пару днів. Степанія схилилася над ним, міцно схопила за голову і притулилася до губ, злякавшись їхньої могильної холодності. Випустила з рота краплю води, молячись про себе, щоб не виявилося занадто пізно. Краплі скотилася вниз по підборіддю.

-На підборіддя натисни! – підказала Лукерія.

Стьопка натиснула на підборіддя й потягла вниз. Губи Грізного розтиснулися. Вона випустила ще одну краплю, притулившись губами щільно, щоб не втрачати дорогоцінну вологу.

-Приласкай може, трохи? - продовжувала давати поради охоронниця, - по шиї, так долонькою, по грудях...

Стьопка ледве стрималася, щоб не послати її куди подалі, але, оскільки Грізний не реагував, вирішила спробувати, навіть не уявляючи, як це виглядає збоку!

Микита приголомшено дивився, не розуміючи, що відбувається, а Мітя стиснув зуби до хрускоту.

Холодна шкіра олігарха налякала Стьопку і вона майже переконалася, що вони запізнилися, коли відчула, як він здригнувся. Мляво, майже невловимо. "Давай, Антош, давай, ну, випий водички, ну будь ласка!" - благала його подумки.

Грізний розплющив очі і подивився на Степанію. Прочинив рота, слабко відповідаючи на її поцілунок, чим вона і скористалася, одразу вливши в нього всю воду, що залишилася. «Хворий» смикнувся, але Стьопка тримала міцно, не розриваючи губ. І лише коли відчула, що він ковтнув, вирішила відсунутись. Правда, не вийшло…

«За п'ять хвилин труп» раптом схопив її за шию і поглибив поцілунок. Він виявився таким палким, що Стьопка вчепилась у чоловічі плечі, мало не впавши. Антон цілував жадібно, як останній раз, свої холодні губи зігріваючи об її гарячі. Контраст його гарячості з холодними губами пробудив, таку недоречну чуттєвість. Крижана долоня пробіглася по волоссю, проникла під комір светра, погладила шию і впала на ліжко. Антон знову знепритомнів.

Стьопка з розмаху сіла на підлогу, коли його руки перестали її тримати і гірко розплакалася. Поцілунок вмираючого остаточно її добив і зі сльозами вирвався весь пережитий жах.

-Годі, годі, господине, - защебетала Лукерія, - водиці студеної дати?

Степанія затулила обличчя руками і заперечливо похитала головою.

-Микита, ти вмієш плечові суглоби вправляти? – тихо спитав Мітя.

-Не вмію, - відповів мер, - як це сталося?

-Коли перший з'явився, вирішив, що зможу дати відсіч людськими силами.

-Це ти дарма...

-Я вже зрозумів! Сил у нього, як у бика! Дивно, як руку не відірвав, - нарік Митя, - вправити б…

-Думаю бабуся вміє, але кликати її сюди не ризикну.

-Добре, поки так... - Мітя знесилено опустився в крісло і прикрив очі, борючись із болем.

-Панночко, я можу допомогти водянику, - подав голос Єгорич, - якщо дозволить...

Стьопка прибрала долоні від заплаканого обличчя, гикнула і пробелькотіла:

-М-Мітя, М-Мітенько, б-болить сильно?

-Не дуже, Панні, - відповів Мітя, - терпимо.

-П-пробач, це я винна...

-Все добре, Руденька, - Мітя, навіть, видавив із себе посмішку, - адже, прорвалися.

-Мій Єгорич каже, що вміє вправляти. Може, хай спробує?

-Добре, - відповів Мітя не вагаючись, - що треба робити?

-Хай до тієї стіни стане, що навпроти портрету! – наказав Єгорич. Стьопка передала його слова. Не встиг Мітя підійти до тієї стіни, як його розвернуло у повітрі, крутнуло, нахилило вперед. Ліве плече вигнулося назад із характерним хрускотом. Водяник закричав від болю.

-Усе, хлопче, усе! – ласкаво защебетав Єгорич, наче Мітя міг його чути. Крісло зірвалося з місця, під'їхало прямо до Миті, куди той без сил і звалився.