Довірся мені - Альбіна Вишневська

 Дівчина неквапливо сіла в ароматну воду і змусила себе розслабитись. Не вийшло. Ледь торкнулася губкою колін, одразу пам'ять нехитро підігнала спогади нещодавньої поїздки. Його впевнені рухи, його пальці, котрі сміливо торкалися шкіри…

Юля нервово терла тіло і хотіла, щоб вийшовши із ванної кімнати, Микити вже не було в квартирі. Але інтуїція підказувала, що гість не піде звідси без конкретики. І це трішки лякало.

Микита безцільно тинявся кімнатами, чекаючи повернення втікачі. І треба було намалюватися тій бабці в під’їзді! Хоча кого він намагається дурити?! Юля зовсім не схожа на дівчат сумнівної поведінки, швидше за все, піддалася емоціям, тепер там, за стіною, картає себе за те, що дозволила собі зайвого.

Смішна. Але знову ж таки, йому не варто йти на пролом, а поважати її вибір. І хоча все тіло гуло від бажання, чоловік намагався вгамувати своє збудження, але фантазія в черговий раз не давала розслабитися. Перед очима одразу вимальовувалась оголена фігурка у ванній. Десь поруч була вона, але раптом стала така недосяжна.

Микита сів на край крісла і вперся ліктями в коліна, обхопивши долонями голову. Добре, він готовий прийняти її правила гри, не поспішатиме. Це буде нелегко, дуже нелегко поруч із тією, яку хотів цілувати і кохати всю ніч.

- Ти ще тут? - буркнула невдоволено Юля і засунула руки в кишені халата. - Микито, у мене немає зараз ні бажання, ні сил щось доводити.

Гранін глянув на дівчину і нервово зітхнув, побачивши її таку домашню, свіжу. Настрій у неї точно зіпсований. Але це її проблеми. Повоює.

Микита швидко встав з кресла і перетнув кімнату. Очі жадібно вивчали вираз її обличчя. Яка ж гарна та сексуальна. Думки лише про те, яка вона солодка ті ароматна. Чоловік твердою рукою схопив дівчину за талію і, майже торкаючись її губ, видав своє рішення:

- Рано чи пізно ти будеш моєю, ось побачиш, - на губах з'явилася впевнена посмішка завойовника, - а поки що невеликий тайм-аут, ніжна.

Поцілунок був настільки гарячим і наполегливим, що Юля похитнулася, коли сильні руки чоловіка миттєво відпустили її. Микита посміхнувся і швидко попрямував до виходу. Двері тихо грюкнули, а Юля, притулившись до стіни плечем, часто дихала, переварюючи почуте. Він не брехав. Вона це прекрасно розуміла.

Микита вискочив з під'їзду і, під набридливим дощем, пробігся до авто, сів у крісло і ще хвилин п'ять, упираючись лобом у кермо, думав і аналізував те, що сталося. Нічого, програли бій, але перемога буде на його боці.