Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Мокрі локони прилипли до її плечей і шиї, обвиваючи їх, як дрібні мотузки. Вона насилу дихала. Мокрий корсет став у кілька разів важчим і сильніше стиснув талію.

— Стійте! — Наказав містер Едвард, відпускаючи її руку.

Він швидко підійшов ближче до неї й упав на одне коліно біля ноги леді Лавінії.

— Підніміть ногу вище! — попросив він і міцно заплющив очі.

Розмотувати каблук, не бачачи вузлів, виявилося складним і копітким.

Корабель кренився, леді Лавінія насилу утримувала рівновагу й спиралася на плече містера Едварда.

Зрештою тканина тріснула, і каблук звільнився.

Тільки коли леді Лавінія поставила ногу, містер Едвард відкрив очі.

— Вибачте, що порвав сукню… — опускаючи голову, каючись, вимовив він у коротку передишку між залпами грому.

— Нічого, — її рука ковзнула по його мокрій шевелюрі, гладячи, дякуючи.

Містер Едвард підняв очі, і корабель різко нахилився вбік.

— Леді..! — Лише й встиг крикнути він, падаючи на спину й проїжджаючи по палубі.

— Містер Ллевеллін! — Глухий удар змусив леді Лавінію здригнутися. — Едвард!

Вона впала й полетіла у напрямку до іншого борту.

Містер Ллевеллін ударився головою й не міг прийти до тями.

Голова була чавунною й розколювалася від болю, коли він розплющив очі.

Едвард оглянувся й зрозумів, що лежить на самоті на ліжку у своїй каюті. Він неохоче підвівся на лікті, а потім і сів. Тиша, що його оточувала, здавалася неймовірною, особливо після бурхливого спалаху шторму.

Знесилено і криво натягнувши якусь одежину, Едвард вийшов з кімнати, тримаючись за стіну.

На палубі панувала дивна атмосфера. Намокла деревина місцями розбухла і втратила пристойний вигляд. Але загалом палуба просто виглядала мокрою і слизькою. При цьому на ній, не тісним колом, зібралися деякі леді та джентльмени. Вони розтягнулися в чомусь на кшталт кола, розглядаючи щось. Довгі ноги довгоногого джентльмена закривали Едварду огляд, коли він підіймався сходами з відсіку кают другого класу.

— Здається… вона мертва, — у тиші почув він голос леді Брудберк.

Останнє, що згадав Едвард перед оглушливим приступом болю, коли в нього потемніло в очах — це леді Лавінію, яка зісковзувала вниз під час крену корабля. Здається, в той момент вона вперше вигукнула його ім'я.

— Ні… — хрипким голосом вимовив він і кинувся вперед. — Розійдіться, розійдіться… — Прокотилося невдоволене бурчання натовпом.

Едвард не встиг дістатися до жінки, що лежала на палубі, коли почув знайомий крик:

— Перевірте пульс у леді Алекси!

Едвард, пересилюючи біль, що пульсував у голові, пробіг останні метри та впав на коліна біля жінки в коричневій сукні. Її зіниці були широкі, рот відкритий, а шия була вигнута під неприродним кутом, відкидаючи голову різко назад.

Едвард поклав пальці на внутрішню сторону зап'ястя руки леді Алекси.

— Раз, — пошепки став відраховувати він. — Два… Три…

— Що?! — Леді Лавінія, тримаючи в руках тонкі брудні палички, впала на коліна, знову зачепившись каблуками за фатин на криноліні.

— Немає пульсу, — похолонувши, відповів Едвард.

Леді Лавінія підняла на нього очі з лякаючим виразом обличчя:

— Ви не можете знайти пульс або артерію?

І чому йому почувся докір у її голосі?