Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Медовий поцілунок був перерваний дзвоном ляпаса.

— За що?! — як зазвичай завив Едвард. — Ви ж не були проти?!

— Містер Ллевеллін, ви коли-небудь відвідували Іспанське королівство? — вихоплюючи цибулину золотої лілії з його рук, запитала леді Лавінія.

— Не доводилося, — потираючи пекучу щоку тильною стороною руки, відповів він.

— О, тоді ви не знаєте, що в милих будинках серед оливкових гаїв може бути захований як жіночий монастир, так і бордель, — їдко зауважила вона.

— До чого ви хилите? Що ви були монахинею, а я зіпсував вашу божественну літургію? — хихикнув він.

Дзвін ляпаса по іншій щоці змусив його замовкнути, попередньо схлипнувши від несподіваного болю.

— Я кажу про те, щоб ви не плутали мене зі жрицею кохання!

— Я навіть не намагався вас образити, леді Фейрфекс! І я не відвідую такі місця… в оливкових гаях, — Едвард знизив тон.

— Хочете сказати, що ви не ходите на сповідь до церкви?

— Як ви змінюєте тему?.. — зітхнув він.

Лавінія відчинила дверцята шафки та вийшла, струшуючи сукню.

— Фу, — зі складок спідниці злетіли видимі шари пилу.

На камбузі вже було тихо і по-інтимному темно.

— Не кажіть нікому, чим ми тут займалися, — сказала Лавінія, ховаючи цибулину в складках свого вбрання.

— А чим ми тут займалися? Здається, крали цибулю, — хмикнув Едвард. — Про такі речі хіба розповідають вголос?

Леді Лавінія прихильно кивнула, помітно розслабивши плечі.

За сніданком на кораблі «Санта-Марія» панувала жахливо депресивна атмосфера. З 56 осіб їх залишилося 55. Леді Алекса — дружина померлого джентльмена, від «розриву кишківник», відмовилася виходити з апартаментів корабельної каюти.

— Її хтось провідував? — запитала леді Лавінія.

— Це повідомлення передав боцман, — безбарвним голосом відповіла леді Брудберк.

— Тобто ніхто не бачив леді Алексу сьогодні вранці? — засунувши руки в кишені, уточнив містер Едвард.

Шановні мандрівники невизначено переглянулися й повернулися до перебору їжі на тарілках.

— Чи варто нам, містер Ллевеллін… — Лавінія потяглася за сирною булочкою. — І налийте мені кави, будь ласка, — відволіклася вона, постукавши нігтем по чашці.

Уважно простеживши поглядом за рухами Едварда, що наливав їй каву, Лавінія продовжила:

— Відвідати леді Алексу після трапези? — вона із задоволенням зробила ковток.

— Ваші думки співзвучні з моїми. Чи варто нам принести їй трохи фруктів до післяобіднього чаю? — ліниво запитав він, ніби мимоволі розмовляючи.

Лавінія загадково усміхнулася, витираючи куточок губ білосніжною серветкою.

Тримаючи кошик із фруктами й серветку з паровою булочкою в руках, вони загрюкали у двері.

— Що... таке? — пролунав слабкий голос.

Молода дівчина в модній коричневій сукні здавалася зеленуватою, ніби зсередини її пожирала сухоти.

— Леді Алекса? — ввічливо присівши в неглибокому реверансі, запитала Лавінія.

— Так, пані. А ви..? — вона невпевнено подивилася на неї та ніяково переминався з ноги на ногу містера Ллевелліна.

— А ми до вас, — прослизнувши боком, радісно відповіла Лавінія.

— А..? Заходьте… — не встигнувши нічого вдіяти, мляво погодилася леді Алекса.

Каюта була простою і симпатичною, неймовірно схожою на апартаменти леді Лавінії, але трохи меншою і заставленою різьбленими меблями із позолотою.

— Як ваше здоров'я? — сідаючи за кавовий столик, запитала Лавінія. — Ви виглядаєте блідою.

— Хм.. Леді Фейрфекс хотіла сказати, що цікавиться вашими переживаннями після гіркої втрати, — втрутився містер Ллевеллін, кладучи руку на плече Лавінії.

Вона невдоволено стиснула губи й повела плечем, показуючи, що дотик неприйнятний.

— Дякую за турботу, — наливаючи чай їм у чашки, сказала леді Алекса. — Моє здоров'я погіршується з кожним днем. Воно завжди було слабким. Але смерть дорогого чоловіка… — її очі зволожились, а губи затремтіли.

— Ви не ходили провести вашого чоловіка в останню путь? — ділячи ніжний персик гострим ножем, запитала леді Лавінія.

— Що ж ви таке кажете, — сплеснула руками вона. — Як я можу? Я жінка, а не первосвященник.

— Ви хочете сказати, що не були близькі з чоловіком, щоб оплакати його? — сухо уточнив містер Едвард.

На зеленуватому обличчі леді Алекси проступив ледь помітний рум’янець обурення. Вона була схожа на зелене яблучко, якого лише злегка торкнулося сонце.

— Не ображайте мене. Я можу закричати.

Усе-таки яблуко було пошкоджене черв'ячком.

— Чому ж вам кричати? — ліниво наколюючи часточку персика на тонку шпажку, запитала леді Лавінія. — Ми прийшли сюди, щоб подбати про вас, — вона піднесла часточку персика до губ леді Алекси так близько, що соковитий плід забруднив солодким соком її губи.

Леді Алекса відкрила рот, і часточка ковзнула їй у рот.

— Ви любили свого чоловіка? — потемнівши на обличчі, запитав Едвард.

— Не дуже, — пожувавши, відповіла леді Алекса. — Тому, що він мене зненавидів, як тільки побачив, — меланхолійно відповіла вона, залишивши гнівні пориви.

— Чому?! — ледь підвищила тон леді Лавінія. — Ви така красуня!

Леді Алекса млосно усміхнулася й повільно кліпнувши, подивилася кудись за спину леді Лавінії:

— Тому, що він любив іншу жінку. Ми познайомилися за день до весілля. Рон… не хотів одружуватися.

Леді Алекса встала й, обійшовши стілець, на якому розташувалася леді Лавінія, принесла невеликий медальйон.

— Ось.

Містер Едвард узяв у руки потерту, колись золоту річ, дуже подряпану. Очевидно, її носили поруч із чимось.

Леді Алекса, ніби читаючи думки, сказала:

— Він ніколи не носив обручки. Він зняв її відразу ж після церемонії й повісив на ланцюжок поруч із медальйоном.

Едвард відкрив кришку. Усередині була рамка, усипана дрібним розсипом діамантів і рубінів, що обрамляла тонкий малюнок: Рон, чиї кишки недавно випустили назовні, і молода дівчина непомітної зовнішності. Вони стояли під якимось деревом. Художник навіть не полінувався накинути обриси крони.