Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
—Ти... ти що робиш? —я безсоромно гаркнула на нього, псуючи усю романтику між мамою і незнайомцем.
Щось я зовсім не в захваті від цього дійства.
Густав лише звів брови, жбурляючи на підлогу якийсь камінець. Знала б я, що посеред моєї вітальні утвориться величезна вогняна діра, відразу ж врізала б цьому придурку та втекла подалі.
Я й зойкнути не встигла, а мене вже потягли у вир. Божевільний! Ми ж... або помремо від вогню, або залишимось каліками на все життя.
З горем навпіл, Густаву все ж вдалось заштовхати мене у цю діру, після чого я відчула легке запаморочення, земля мов з-під ніг пішла, а навколо лише темрява і спека.
Не знаю, скільки минуло часу, але коли в очах почало світлішати, я побачила теплі сірі стіни, насуплену маму, Фредеріха та Густава. Всі вони, на відміну від мене, стояли, а я розвалилась на ліжку, зі стогоном намагаючись підійнятись. Таке відчуття, що я на атракціоні пів дня каталась і тепер крім нудоти нічого не відчуваю.
—Ласкаво прошу вдома, Дарсі! —грізно мовив чоловік, а мені відразу ж захотілось випаруватись з цієї кімнати. Лише заспокійлива посмішка Густава підтримувала. А загалом... чому він так посміхається? Задоволений, як кіт чеширський.
—От тобі й по добрій волі. —не забарилась з відповіддю мама, знову кидаючи на мене погляд. —Відпустіть дівчину.
—Всі питання до мого сина. Аааа, забув, він же й твій син. —Фредеріх немов з розуму сходив. Його руки тремтіли, щелепи стискались та розтискались, а зіниці увесь час змінювали форму. Не знаю, що це відбувається, але я б зараз поспала.
—Може, пізніше все обговоримо? —вперше заговорив Густав, підходячи до мене та прикладаючи руку до чола. —Нехай Орисія відпочине.
—Ні! Ми поговоримо зараз. —я відразу ж заперечила, різко встаючи з дивану, а потім так само плюхаючись сідницями назад. От чорт! Нудота лиш почала відпускати.
—Тоді... хто першим запитуватиме? —Фредеріх пройшовся по кімнаті та взяв у кутку невеличкий стілець, який згодом підсунув ближче до моєї матері. Густав плюхнувся на диван, поруч зі мною, а от його батько залишився підпирати стінку.
У цій кімнаті місця було достатньо. Величезні вікна, декілька крісел, диван, стіл, шафи з сервізами та невеличкі глечики з квітами, що прикрашали меблі. Усе нагадувало якесь середньовіччя, навіть те саме люстерко на маленькій шафі.
—Тоді почну я. Дарсі, поясни, будь ласка, свою поведінку.
—Я не зробила нічого поганого! —ображено вигукнула мама, а мені захотілось тріснути Густава. Він безсоромно спопеляв жінку поглядом і відчуття таке, що вона його вовкам згодувала. —Ти сам винен! Ти і ось ці твої замашки драконівські.
Я сиділа тихо, мов мишка, переводячи погляди то з мами на Густава, то з Густава на Фредеріха, і чомусь мені здається, що до мене нікому й діла немає. Ммм, женихи, називається... Стоп. А Люцій де?
—Поясниш? —чи то запитав, чи то наказав чоловік, не спускаючи з неї очей.
—Ти знаєш, що я була проти твого... гарему. —на останньому слові мама скривилась, хапаючись за край білої сукні. —Перші сім років шлюбу я терпіла, коли замість мене ти обирав декілька красивих ельфійок та гаряченьких дракониць. А я в цей час виховувала нашого сина! Не досипала, не доїдала, перетворилась на мумію, що й самій було страшно глянути у дзеркало. І ти перестав на мене дивитись, заходив до моїх покоїв раз в тиждень і до себе не кликав.
Фредеріх помітно стиснув кулаки, у той час, як моя мама почала схлипувати. Нехай я і почуваюсь розумово відсталою, стверджувала, що ні чорта не розумію, та жаль до неї був настільки нестерпним, що я сама ледь стримувала сльози.
—Потім ти взагалі забув про моє існування, лише присилав Джельвія по сина, і все! А коли я зібралась святкувати з усіма День драконів, ти взагалі сказав сидіти в кімнаті. Цитую: “Ти не в тому вигляді, аби гостей зустрічати.”
—Чому раніше нічого не сказала? —набагато тихішим, менш обурливим голосом запитав чоловік.
—А хіба вам, самозакоханим нарцисам, можна перечити? Того дня я вирішила покинути тебе. Скажімо, дати поштовх у розумінні, що я теж жива і мене можна втратити. Зібрала Густава, все найнеобхідніше, але... коли побачила тебе в обіймах своєї служниці, зрозуміла, що не бажаю того, аби ти мене знайшов.
—Батько... —подав голос чоловік поруч, трохи встаючи. —То це правда? Ти зрадив їй зі служницею?
Тиша заповнила кімнату, навіть мама неначе дихати перестала. Брязкіт змусив мене злякано підстрибнути, лише потім помічаючи перекинутий сервант.
—Ти ж казав, що вона покинула нас, бо не любила!
—Ти сказав сину, що я його не любила? —теж втрутилась мама, підстрибуючи зі стільця. Оййй що зараз будеее.
—Замовкніть! —проричав Фредеріх зі сталевою впевненістю, але ніхто навіть й не подумав послухати його.
—Ти не мій чоловік, і не мій король, аби наказувати мені!
Король? Мені терміново потрібно на свіже повітря. Інакше ще трохи, і я взагалі почну гномів бачити.
Нехай вони спочатку свої проблемки вирішать, а потім мені усе пояснять. Якщо вони взагалі зараз не знущаються з мене.
Дуже швидко і якомога непомітніше я підкралась до дверей, а потім спробувала так само тихо їх відчинити. На моє “щастя” скрип рознісся по всій вітальні, але ніхто, абсолютно ніжно не звернув на це уваги. Таке відчуття що я навіть головою тут почну битись, а їм буде байдуже. Густав продовжував сперечатись з батьком, мама інколи теж вставляла свої п’ять копійок, але в основному плакала, мов востаннє. Я тут третя зайва... точніше, четверта.
Коли я вийшла з кімнати, опинилась посеред темного, довгого коридору з сірого мармуру. Підлога виблискувала, широкі колони тримали важкущі розмальовані стелі, по бокам безліч дверей і зовсім не далеко — невеличка тераса.
Туди я і вирішила піти, адже, знову ж таки, свіже повітря мені конче необхідне.
На терасі на мене чекав сюрприз. Дві дівчини, одна з білим волоссям, а інша з рожевим, тихо голосили, доки третя, найвища серед них, намагалась заспокоїти дівчат.
