Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ти що робиш?

—Знаю я, як ти пам’ять втратила. Вони навмисно її підчистили! У мене були здогадки, де тебе шукати, але зараз я там не бажана особа.

—Ти про що взагалі? Мамо! —я гаркнула, як тільки вона дістала валізу і почала пакувати усе, що під руку потрапило.

—Не мамкай, Орисія, а речі збирай. —вона завмерла, помітивши мій погляд, а потім зробила декілька глибоких вдихів. —Послухай, люба, вони дуже небезпечні! З такими, як вони, не можна зв’язуватись. Тому ми знову сховаємось, і матимемо в запасі якийсь місяць.

—Знову? Або ти все мені розповіси, або я й кроку звідси не зроблю.

—Зробиш. —з легкою посмішкою відповіла, підходячи ближче та погладжуючи мене по голові. Наші погляди зустрілись, і як би я не хотіла, але відвести очей не змогла. —Ти зараз збереш необхідні речі і через десять хвилин ми підемо звідси. Йди.

Голову немов туманом заволокло, і я, сама того не розуміючи, підійнялась до своєї кімнати та почала збирати речі. Руки робили це на автоматі, мов я запрограмований робот.

Думки плутались і я розуміла, що не варто цього робити, але всупереч усьому продовжувала мляво скидати до валізи одяг.

Вже через хвилин п’ять я спустилась, а мама одним кивком голови вказала на двері.

—Пробач, але я повинна тебе захистити. Я пообіцяла твоєму батькові. Біля двору стоїть таксі, ти покладеш туди валізу і чекатимеш на мене. Зрозуміла?

Відповіддю стали ватяні ноги, що проти мого бажання почали прямувати до дверей. Що це, в біса, відбувається? Є в моїй мамі щось знайоме, рідне... немов хтось вже не раз керував мною, як маріонеткою. Пам’ять вперто стояла на своєму, відмовляючись згадувати більше, а я, на превеликий жаль, вже ставила валізу в багажник. Водій щось запитував, але отримував або короткі кивки, або мляві відповіді.

Мама вийшла з будинку, увесь час оглядаючись, а потім з таким самим острахом стрибнула в салон, тягнучи мене за собою. Здається мені, що цей день народження був самим насиченим. Стільки всього і за декілька днів! Мама помінялась кардинально, наречений з’явився, подружка по ньому слинки пускає... от же! Я відкрила рота, аби висловити усі свої думки, але язик почав терпнути, а повіки ставати важчими.

Все, що я могла, мов лялька, дивитись скляними очима на дорогу та з жалем помічаючи, як знайомі будинки майорять за склом.

—Що за...? —вилаявся водій, різко смикаючи руль вбік та з силою втискаючи гальма.

Мама, що й так була налякана до смерті, і взагалі за серце схопилась, а обличчя за кольором зрівнялось з білим светром.

Коли я трохи повернула голову, помітила прямо посеред дороги того самого чоловіка з лікарні, але одягнений менш дивно.