Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Не коханці, а закохані одне в одного. Правда, люба? —ставлячи руку на моє коліно, поцікавився Лукаш. І з яких це пір я любою стала? Ми ж знайомі... гаразд, три місяці теж не великий термін!

—Правда, любий. —різко втиснувши педаль газу, з хижою посмішкою мовила. Ну, зате тепер знаю одне — він до жаху боїться машин. Або швидкості.

Чоловік втиснувся у сидіння, тремтячими пальцями щільніше натягував пасок безпеки та старався непомітно стирати піт з обличчя.

До лікарні домчали швидко. Мій настрій трохи піднявся, Нана скакала мов скажена та верещала, що хоче ще, а от Лукаша знудило. Прямо в лікарняну рослинність.

—Це вам... —почав він, витираючи рот рукавом чорного светра. —не на грифонах кататись.

—А ти на грифонах катався? Як Гаррі Поттер? —цілком серйозно поцікавилась подруга, я ж ледь стримувала сміх.

Коли питання з нудотою мого ненаглядного було вирішено, ми зайшли до простенької клініки. Лукаш увесь час просив поїхати в найкращу, в найдорожчу, але... там він може мати вплив. А у звичайній, державній лікарні, він має лише направлення. Все! Ні більше, ні менше.

Добрий, старенький чоловік, років п’яти-десяти, із превеликим задоволенням оглянув мене, потім пів години про щось щебетав, думаючи, що я уважно слухаю.

Лукаш та Нана сиділи за дверима, я ж слухала нудні байки цього старого. Коли до кабінету постукали та з’явилась молоденька дівчина з аркушем паперу, я навіть пожвавилась. Ну от, зараз я все дізнаюсь.

—Що ж, ви стверджуєте, що пам’ятаєте лише те, як святкували день народження. —похмуро читаючи щось на аркуші, мовив лікар, ж кивнула, мов розумово відстала. —З вами усе добре. Ніяких розладів мислення, незв’язності мови, навіть тривожності, не говорячи вже про депресію, у вас немає. Або ви три місяці безбожно пили, але кров дивним чином залишилась чистою, або ви самі це собі придумали.

—Я придумала? —скочивши з невеличкого хиткого стільця, обурливо вигукнула я. Та цей дід ще й шарлатанкою мене називає! Хіба б я чекала з неба манни небесної, якби нагинала його тут?

—Пробачте, дівчино. Нічим не можу вам допомогти. Краще зверніться до приватної лікарні, може, там вам скажуть щось інше.

Коли я вже розтулила рота, аби підійняти всю лікарню на ноги та вимагати книгу скарг, почула за дверима крик Нани на чоловічі голоси. Що там відбувається? Невже Лукаш знову щось зробив?

Мій погляд розгублено метався від спокійного лікаря до дверей, а потім знову до лікаря.

До чорта цього пенька старого, лікарів багато.

Замість вияснення стосунків вибігла у коридор, аби все ж побачити, що там відбувається.

Лукаш лежав на підлозі та переможно посміхався, а над ним схилився чоловік у дивному, надто коштовному одязі. Його довгі пальці прикрашали персні, ноги обтягували чорні штани, мов у спортсменів з кінного спорту, а зверху накинутий дивовижний плащ.

Коли голова цього дивного чоловіка смикнулась вгору, я зустрілась з вертикальними зіницями, з жахом усвідомлюючи, що ще трохи, і свідомість втрачу.

Яким би дивним він не був, але... відчуття, ніби я його десь бачила.