Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Коли ми повернулись до кімнати, мама і Фредеріх саме мило про щось бесідували. Дивуюсь, як у людей настрій швидко змінюється.

—Ну що, боєць, готова? —чоловік підійнявся з ліжка та кивнув десь в самий кут кімнати, не припиняючи мені посміхатись.

З того самого нещасного кута вийшла жінка, в смішному білому чепчику та з невеличкою валізою у руках. Чимось була схожа на лікарок з стародавніх фільмів, але з набагато приємнішими рисами обличчя.

Густав ніжно, але наполегливо всадив мене на диван, сам сів поруч та взяв мене за руку, бурмочучи:

—Починайте вже, інакше я з глузду зійду.

На ці слова я лише фиркнула, переводячи погляд на маму. Ну от хто хто, а вона знає усе. І продовжує мовчати, зовсім не тривожачись, чи подобається мені, чи я втекти звідси хочу.

Жіночка підійшла до нас, поставила на маленький столик валізу та відкрила її. Купа невеличких колб з різнокольоровими рідинами жахали, нагадуючи отруту з “Величного століття”, але це ще нічого, в порівнянні із невеличкими ножами та паличками, що нагадували сірники, тільки замість сірки були обмотані зеленою ватою.

—Не допоможете? —простягаючи дві палички Густаву, поцікавилась жінка, на що він лише мило посміхнувся. Один доторк до вати і її вже охопив зелений вогник, змушуючи мене здивовано роззявити рота.

Одну палицю тримав Густав, іншу дали мені. Чомусь у пам’яті відразу з’явилась Нана. Ми колись так само на її колишнього порчу наводили, тільки сірники були звичайними і вогонь помаранчевим.

Ця шаманка почала ходити по кімнаті, обсипаючи її чи то сіллю, чи то піском, а я ледь з дивану не перекинулась від сміху.

Ну дійсно, як таким людям можна вірити? Вони ж лише дурять, а потім гроші такі беруть, що можна місяць жити і ні в чому собі не відмовляти. В тім, я навіть не знала, що вона намагається досягти своєю “магією”.

На мій регіт ніхто не звернув уваги, хіба що Густав теж почав посміхатись.

От як ця шаманити припинить, я обов’язково йому про порчу розповім. А потім сама йому такі ритуали зроблю, що ще місяць відходити буде. При чому безкоштовно, а не як ось ця, відьма самоучка.

—Орисія. —несподівано шикнув Густав, вже зовсім не посміхаючись. —Звільни голову від зайвих думок. Заважаєш.

І чим, цікаво? Я мовчки сиджу, а йому, бачте, усе не так.

Зробивши вигляд, що повністю сконцентрувалась на розводі шаманки, я заплющила очі та почала медитувати. Тільки зараз вловила зовсім незнайомий мені запах... ніби дурман, що заволочував голову і плутав думки.

Тіло поволі ставало все слабшим, я хиталась з боку в бік, не в силах навіть очі розплющити, та рука усе ще міцно тримала палицю з зеленим вогнем. Хтось дбайливо забрав її у мене, а потім вмостили на диван. Тааак, це зараз саме те, що мене потрібно.

Коли я з останніх сил трохи відкрила очі, побачила над собою Густава, що погладжував моє волосся. І чого він так чіпляється до мене? Впевнена, у такого красунчика повно прихильниць, а він мене на свої коліна ложе.

—Ваша Високість, буде боляче. —знову заговорила та жінка, а у мене склалось відчуття, що її голос рознісся прямо у моїй голові. Якщо вона образилась, що я назвала її шахрайкою і тепер так мстить, то нехай вибачить мені і звільнить від цього жахливого почуття.

Мені до болю у очах хотілось спати, але мозок відмовлявся відправляти мене у царство Морфея. А що найгірше, так це те, що я й поворухнутись не могла.

—Я знаю. Зроби це врешті решт. —так само голосно відповів Густав, а мені захотілось жбурнути у них чимось. Ну хіба не видно, що я відпочиваю? Навіщо ж так кричати?

Коли мені здалось, що я все таки засинаю, перед очима почали мигати картинки.

***

Я стояла перед дзеркалом у туалеті улюбленого клубу, потім помітила відображення Люція. А коли повернулась до нього обличчям, побачила перед самим носом його руку, міцно стиснуту в кулак.

Він посміхнувся, розтискаючи пальці та дмухаючи у мене якийсь білий порошок.

Картинки знову почали змінюватись, і ось, я сиджу на лікарняному ліжку, а переді мною Хелен. Відчуття, що я її знаю росло з кожною секундою, а ім’я саме крутилось на язиці.

—Спадкоємець любить тонких, мов осичка. —продовжувала Хелен, ніби не чуючи мене. —Щоб і носик був маленьким, і губки тоненькі. А не оці... вареники!

Як тільки я зібралась обуритись на рахунок своїх губ, перед очима знову все поплило.

—Я вб’ю себе, якщо підійдеш! —прогарлапанила я, обертаючись до Густава обличчям. Якогось біса я стояла прямо на краю високої тераси без поручнів та з викликом дивилась на принца очима, повними люті.

—Я раніше тебе звідти скину, якщо фокуси земні в собі не триматимеш. —зробивши крок до мене, проричав чоловік.

—Тоді дозвольте позбавити Вас від цієї важкої праці.

Страх! Це перше, що я відчула, варто було розслабитись та стрімголов полетіти до-низу.

Сукня розліталась у всі боки, а я дивилась на терасу, що віддалялась, широко розплющеними очима.

Отямитись мені не дала тінь над головою, а потім я помітила просто величезного червоного дракона, лапи якого вчепились у мою талію.

Серце, що й досі заходилось, почало нещадно пекти, але, на моє щастя, картинки знову змінились.

—Нам час повертатись. —досить серйозно мовив він, простягаючи мені руку. —Мосьє. Дозвольте допомогти.

—Пф. —я фиркнула, повертаючись до нього лівим боком. —Сама доберусь.

І не чекаючи на його увагу я почимчикувала... а куди я йду?

—Нам в іншу сторону! —гукнуло це зарозуміле чудовисько, змушуючи мене різко зупинитись. Коли він почав тихо реготати, я відчула, як жар приливає до щік. От же ящірка повзуча. Я ж нещодавно так само від нього тікала, та не туди, куди треба.

Тепер замість страху я відчувала лють. І цю лють втамувала наступна картинка, від якої я мало щелепу не загубила. Це точно я?

—Якщо після відбору ти не зміниш своєї думки, будь ласка, повертайся до свого нікчемного світу і живи там. —мовив Густав, якогось біса притискаючи мене до дерева.