Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Хлопці відраз ж розступились, забираючи свої залізяки з мого шляху.

—Підійди ближче. Я проведу тебе до твоєї кімнати.

Мої очі стали ще ширшими, ніж були. З чого б це йому мене до кімнати проводити? Навіть самій не вірилось. Король Анкровії тепер супроводжує мене.

—Твоя мати попросила мене особисто. —з легкою посмішкою мовив, змушуючи мене червоніти. Я ж зовсім забула, що він, як і Густав, жахливо невиховані. Залізуть в голову і роблять там, що хочуть.

За Його Величністю стояла ціла свита, але ніхто, на відміну від моїх “охоронців” недороблених, й криво не подивився.

—З Густавом посварились? —поцікавився Фредеріх через деякий час, я ж поморщилась, згадуючи нашу розмову. —Він запальний і я певен, образити тебе зовсім не хотів. Зрозумій, для нас, драконів, слово “ні” вже мов меч по серцю. Ми не терпимо неповаги і, якби мені соромно не було, зневажаємо жінок. У вашому земному розумінні. Я не виправдовую свій народ, та на захист драконам скажу — для нас це цілком нормально. Густав поступився своїм принципам, дозволив тобі те, що не дозволяв нікому. Навіть твоя матір ніколи не робила того, що витворяєш ти. Нахабно дивишся йому у вічі, перечиш при всіх, зневажаєш його рішення, тицяєш носом у кожну провину.

Я відкрила рота, аби заперечити, але Його Величність підійняв руку, закликаючи до тиші.

—Він не ідеальний, як і я. І ми дуже провинили перед вами. Але ми дракони, злість яких за п’ять хвилин може спалити ціле селище. Саме тому було відкрито Академію, саме тому жінок навчають шанувати та ніколи не злити драконів. Ти розумієш мене?

Я б збрехала, якби знову почала показувати характер, волаючи на все горло, які вони погані і у його словах ні краплини сенсу. Тому я просто кивнула, продовжуючи слухати.

—Твоя матір... рідна мати Густава. —на цей рахунок я здогадувалась, адже добре чула ці сімейні драми. —Я її образив, приділяючи увагу лише фавориткам. Молодий був, не цінував, що мав, вважаючи, що одне іншому не завадить. А потім втратив Дарсі. І з того часу зрозумів, що ніхто з фавориток і близько не стоїть поруч з нею. Ніхто не дасть того, що дала вона. Ще тиждень тому я б ні за що не зрадив традиціям, але тепер, знову зустрівши її, я не хочу витрачати життя на такі речі, як стосунки на стороні та інтрижки з служницями. Щойно порадився з Густавом і було вирішено, що відтепер у нас буде всього по одній жінці. Радій, Орисіє, ти досягла, чого бажала!

Фредеріх говорив по-батьківськи чітко, ясно та сухо. Але те, як щиро він дивився на мене, змушувало серце стискатись. Якби ж усе було так просто.

Ось місяць тому я б кидалась всім на шию від радості, що тепер мого коханого не доведеться з усіма ділити, але зараз... зараз я не відчуваю до нього те саме тепло, ніби усе, що було тоді, взагалі відбулось не зі мною. І усе, що я хотіла зараз — це спокою.

—Загалом, ми прийшли.

Ці двері я впізнаю завжди. Саме тут Густав вперше дав мені по шиї за те, що я з його сестрою до цієї кімнати зайшла. Як же він тоді лютував, уууу.

—Дарсі чекає на тебе. Вам є про що поговорити.

—Ваша Величність, дякую за бесіду. —знову схиливши голову, я посміхнулась чоловікові та зайшла до кімнати, відчуваючи дике полегшення. З королем я була, як на голках, і навіть два слова у речення зв’язати не могла.

Зі спальні вибігла мама. За нею бігали служниці, сама ж вона вже була одягнена у білу довгу сукню, посміхалась на всі зуби і ледь не стрибала від радості.

—Моя люба донечко, хіба я могла собі уявити, що після стількох страждань мене щастя знайде? І це при тому, що я вже не молода.

Мама підійшла ближче, цілуючи мене в маківку, а потім знову побігла до дзеркала. Служниці бігали позаду, хтось поправляв поділ сукні, хтось затягував корсет, а хтось просто милувався.

—Ти уявляєш, Фредеріх мені пропозицію зробив! Тепер я знову буду королевою Анкровії! Не довго, звісно, бо через рік Густав на престол зійде. Але ти тільки уяви!

Я продовжувала підпирати двері спиною, не знаючи, радіти мені, чи плакати. Ніби на серце повісили декілька важких каменів, і тепер вони або знищать мене, не даючи дихати та перекриваючи повітря, або я сама щось зроблю собі.

—Я так любила усі ці прикраси, сотні суконь, світські бесіди, і влада, слава, коханий поруч, ви живете у замку, мммм.

Мама почала кружляти, заливаючись сміхом, і від цього мені стало ще гірше.

Сама того не очікуючи, я схлипнула. Потім ще раз, і ще.

Тепер мама перестала кружляти на посміхатись, здивовано дивлячись на мене, немов одними очима запитуючи про причину моїх сліз. І від цього стало ще гірше, адже я і сама не знала, чому так боляче.

Повільно сповзши по дверям, я підтягнула під себе коліна та почала кричати. В дитинстві допомагало, то чому б і зараз не спробувати?

Відчуття, ніби сліз в очах ціле море, котре не припиняло свій рух.

Але це того варте, адже через декілька хвилин всередині не так щеміло.

—Ти поясниш мені, що сталось? —вже сидячи поруч, знову запитала мама. Служниці перший час намагались допомогти як не підійнятись, так склянку води подавали, але я увесь час хитала головою, найменше бажаючи, аби мене хтось чіпав. Ці сльози були настільки несподіваними, але дуже ефективними.

Вже через деякий час я посміхнулась, а потім залилась істеричним сміхом. Тааакк, з цими пригодами моя психіка повільно каже “Бай!”.

Якби добре я себе зараз не почувала після проплаканих слів, моїй мамі стало набагато гірше. Соромно, що зіпсувала їй настрій, але більше стримуватись я не могла.

—Заваріть нам чаю. Вставай. —мама підійняла мене, веселу і бадьору, а потім всадила на м’якеньке крісло. —Що вже сталось?

І от, мою радість мов рукою зняло, варто згадати про усе, що було пів години тому.

—Густав звинуватив мене у всіх гріхах Анкровії і не тільки. Сказав, що я вічно випендрююсь і він не хлопчик, аби бігати за мною.

Мама трохи посунулась у своєму кріслі, взяла мене за руку та посміхнулась. Вона завжди так робила, вічно зводячи усі мої проблеми на випробовування долі. Інколи це злило, але частіше допомагало. Тому я зараз я також підсунулась ближче, маючи намір вислухати її. Адже я сама вихід не знайду.