Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
Найвища серед дівчат передала мені електронку, яку я відразу ж прийняла та підійшла ближче до тераси.
Перші тяги були, як бальзам для душі, тому навіть не намагаючись у чомусь розібратись, я схилилась на поручні та посміхнулась висоті. Щоб не сталось, усе на краще. Можливо.
Дівчата за моєю спиною і досі мовчали, і я всім єством відчувала їх колючі погляди. А все одно тут усі дивні. Абсолютно всі.
—Орисія... —м’яким голосом позвала білявка, я ж здивовано підійняла брови та обернулась. Те, що вона знає моє ім’я, мов молот по голові.
—Орисія! —тепер вже набагато голосніше та суворіше проричав хтось з-за кута, змушуючи усіх дівчат синхронно обернутись. Я вже шкодую, що мене тато Орисією назвав. —Чому ти втекла?
З темного коридору вийшов Густав, відразу ж помічаючи дівчат та киваючи їм головою. Ті у свою чергу швидесенько пішли геть, залишаючи мене з цим божевільним сам на сам.
—А вам там не до мене. В собі розберіться, а потім мене викрадайте. Бо зараз я відчуваю себе повною дурепою! —я не відставала ні на крапельку від чоловіка. Ну а дійсно, чого це він кричить на мене?
—Ходімо. —ігноруючи мою запальну промову, він схопив мене за зап’ястя та різко смикнув, від чого я ледь втрималась на ногах.
—Не піду! Залиш мене! —вже через декілька кроків у моїй голові проскакала думка, вкусити Густава за руку. Не смертельно, звісно, але якусь секунду на втечу мені дасть.
Немов думки мої почувши, чоловік різко зупинився, схопив мене за плечі та втиснув у стінку, крізь зціплені зуби виштовхуючи:
—Тільки спробуй!
Від його тону я геть затерпла, боячись і дихнути в його бік. Якийсь час крім важкого дихання Густава та мого шаленого серцебиття не було чути нічого, та згодом він порушив тишу набагато спокійніше:
—На слово ти мені не повіриш. Я поділюсь з тобою своїми спогадами. Ти зможеш побачити себе моїми ж очима і тоді, нехай це і не поверне тобі пам’ять, та компенсує мою помилку. Але прошу, —його пальці, що усе ще міцно тримали плече, підійнялись до щоки та обережно, лагідно погладили мою щоку. Від цих дотиків хотілось заплющити очі та замуркотіти, мов кошеня. —поводься спокійно.
У цю мить я була готова погодитись геть на усе, лише б він продовжував ось так близько стояти та пестити моє обличчя.
І доки я збирала усі крупинки самовладання, Гстав наблизився ще ближче, ледь відчутно торкаючись своїми вустами моїх. І це він називає поцілунком? Садочок дитячий це, а не поцілунок.
Я подалась вперед, але він, немов дражнячись, відсторонився і навіть не став приховувати самовдоволену посмішку. Від досади я ледь не заскиглила, та не при ньому ж так низько падати.
Фиркнувши, я поправила волосся та гордовито скинула його руки з свого тіла.
—Ну то ми йдемо, чи ні?
Чоловік продовжував посміхатись, а потім кивнув, виставляючи лікоть вперед. Невже думає, що після цього недопоцілунку я вся його?
Галантно подану руку я проігнорувала, починаючи йти прямо.
—Нам в інший бік! —гукнув Густав, змушуючи мене болісно прикусити губу. Та він же знущається.
Досить спокійно обернувшись, попрямувала в інший бік і навіть оком не мигнула.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
