Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко

— Ми тільки недавно почали зустрічатися, тому Наті ще не звикла до нового статусу. Правда ж кицю! — Макс продовжує гратися в мого хлопця. І це страшенно злить. 

— Нам треба поговорити, —  я не витримую, беру Макса за руку і тягну на двір. Не хочу лишатися в будинку, бо ще не дай Боже знову на когось наткнемося і Макс продовжить свою гру. 

— Я весь твій кицю, — Макс слухняно йде за мною. 

З Андрієм я не прощаюся, а просто ігнорую проходячи повз, хоча при інших обставинах ніколи б так не вчинила. Поясню йому все потім. А зараз треба розібратися з Максом.

Я вибігаю на двір в морозну ніч і здається трохи забуваю за погоду. Лютий холод відчуваю надто гостро. А з’ясування стосунків видається вже не таким важливим. Макс певне відчув різку зміну мого бойового настрою і зрозумів в чому справа. Він швидко зняв піджак і накинув мені його на плечі, а потім схопив мене за руку, вже не пам’ятаю який раз за сьогоднішній вечір він без дозволу мене торкається. Але я знову піддаюся. На щастя, цього разу швидко приходжу до тями.

— Куди ти мене ведеш? —  обурююся я.

— А ти боїшся? — грайливо запитує Макс. — Я думав, що ти не злякливих, Наті.

— А я думала, що ти хоч трохи адекватний, але бачу, що повністю відбитий на голову, — я починала злитися.

— Заспокойся, ми йдемо до гостьового будиночка. Він сховався за ось тими кущами з гірляндами. — показує мені Макс в праву сторону від нас. Я придивляюся і справді бачу там будиночок. — Поговоримо в теплі, а то твоя ідея заморозити нас надворі не дуже вдала. 

— Якби ти не почав свою гру, то було б нормально все. І ми б зараз займалися кожен своїми справами і грілися в будинку як всі нормальні гості, — продовжую обурюватися я. 

Макс не слухає мене, відпускає мою руку та підходить ближче до будиночка. Намацує ключик під килимком і відмикає двері. Ми заходимо в середину. Макс вмикає світло, тому я встигаю роздивитися його інтер'єр. Всередині затишно — у вітальні справжній камін, м’який килим, диван і багато подушок різної форми. Все витримане в кавово-пастельних тонах, крім подушок, більшість з яких з чудернацькими  принтами, декором, бісером та вишивкою. Помітно, що усі в різному стилі, з різних тканин, ніби то якась колекція чи щось подібне. Ще тут є невелика ялинка, але декору набагато менше ніж у великому будинку. Так, навіть затишніше.

Поки я оглядала вітальню Макс встиг витягнути звідкись дві пари домашніх капців у формі овечок — одну взув сам, іншу підсунув мені. 

— Мило, але капцями ти мене не підкупиш Максе, — мій голос звучить рівно, але насправді цей жест мене розчулив. 

— В мене є ще плед, — знущається негідник. — А капці краще взуй, бо ноги замерзнуть. Тут холодно, хоча й не так як на дворі.

Я взуваю капці, бо це справді зручніше і тепліше ніж мої туфлі. Сідаю з краєчку дивана і дивлюся на Макса. Хочу, щоб він також сів, бо звикла говорити з людьми на рівних, а не тоді коли хтось за спиною. У Макса звісно свої плани. 

— Слухай, а давай розпалимо камін! — пропонує Макс. — Я зараз дров принесу, — не встигаю нічого сказити як той вибігає знову надвір. 

Ну і з ким ти зв’язалася Наті? Якась безкінечна історія виходить. Я вже й забула, що злилася на Макса. Цей чоловік дивно на мене впливає.

Макс повернувся з дровами. До його чорного костюму з метеликом зовсім не пасували дрова в руках. Але той факт, що він не боявся забруднитися і з легкістю поміняв аристократичне товариство на мою компанію в цьому скромному гостьовому будиночку, будив в мені теплі почуття до нього. Хоча краще я б злилася, бо з такими як він, краще не зв’язуватися.

Макс розпалив камін і вмостився коло мене на дивані. Я очікувала, що він сяде трохи далі від мене, тому смикнулася, коли його нога зачепила мою. Він помітив мій жест і почав насміхатись.

— Наті боягузка!

— Я не боягузка, це було несподівано, — виправдовуюся я. 

— Несподівано, але приємно, так? – доколупується Макс.

— Просто несподівано …

— Ну гаразд, нехай буде по-твоєму, — Макс уважно дивиться на мене чим трохи бентежить, але я не відвертаюся. Достатньо вже й того, що я так по-дитячому відреагувала на його дотик. — То про що ти хочеш говорити?

— Що за гру ти ведеш Максе і чому назвав мене своєю дівчиною? Попереджаю, якщо це такий розіграш, то дуже невдалий. Я не люблю подібних розваг і в мене погане почуття гумору. 

— Чому відразу розіграш? Може ти мені дуже сподобалася, тому я й назвав тебе своєю дівчиною, щоб відразу приручити тебе. Хіба таке не може бути? А як же новорічна магія і все таке, — відповідає Макс. На його обличчі з’являється усмішка, а рука зухвало опускається на моє коліно.

Я злюся, бо він не сприймає серйозно моє питання. Мене дратує той факт, що в нього є дівчина, а він намагається спокусити мене. Я це прекрасно бачу і відчуваю.

— Максе, я не люблю трьох речей в людях: коли мені брешуть, коли мене використовують і коли мені зраджують. Ти вже зробив перші дві, тому нашу розмову можна закінчувати, бо з тобою і так все ясно, — я встаю з дивану, щоб піти. 

Макс ловить мене за зап’ястя.

—  Відпусти, — дивлюся на нього з розчаруванням.

—  Чому ти злишся? — запитує Макс, — Хіба я тебе образив?

—  Ти мене не образив, — відповідаю коротко і без емоцій. — А тепер відпусти. 

—  Я сказав, що ти моя дівчина бо мій дід хотів мене бачити з дівчиною. Ти чудово підіграла мені. Вийшло навіть краще, ніж я міг собі уявити. Щиро дякую за це.

—  Я не люблю обманювати людей, а через тебе сьогодні зрадила власні принципи. Тому не бачу причини, щоб мені дякувати. — відповідаю Максу і дивлюся на своє зап’ястя в його руці. — Мені можна йти чи як?

—  Посидь зі мною тут? — раптово пропонує Макс. Здоровий глузд підказує, що це погана ідея, але я блокую ці дзвіночки і вкотре за вечір піддаюся емоціям. 

—  Гаразд, я залишуся, якщо ти відповідатимеш чесно на все, що я тебе запитаю, — пропоную Максу.