Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко

От гадство! Брехня цього негідника вже встигла добратися навіть до моєї сім’ї. Цього разу постарався не сам Макс, а його братик, але це все через нього і його дурні ігри. Кирило зустрів мого батька на будівельному симпозіумі і вирішив підійти привітатися з можливим майбутнім родичем. Чоловік якби зовсім випадково натякнув моєму батькові, що був би щасливий взятися за будівництво його нового готелю. Зараз якраз триває конкурс проєктів і він хотів би, щоб батько віддав перевагу їхньому поза конкурсом. Братик Макса хоч і неприємний тип, але молодець! Бізнес-хватка працює на ура. Повернув знайомство зі мною на свою користь. І хто мене тоді за язика тягнув ляпнути чия я дочка? Та краще б лишилася для нього дівчиною з ескорту як він і подумав спочатку.

Я щиро намагалася пояснити батькам, що в мене не має хлопця, а Кирило все неправильно зрозумів. Але мені так і не вдалося переконати їх, що Макс все вигадав, а я лише підіграла йому. Факт того, що в мене є хлопець настільки потішив тата і маму, що вони відмовилися вірити в правду, а мене звинуватили в тому, що я приховую свого хлопця від них. Як результат, тато запросив сьогодні на вечерю Макса та Кирила з дружиною. Як згадаю цю Мілану, мене аж трусить. Неприємна і наскрізь фальшива жінка. Що в ній знайшли обидва брати Діденки?

Цього разу я підігравати Максу не збираюся, нехай викручується як знає. Придумує щось на ходу, бо фантазії йому й справді не позичати. Він брехун. А його поведінка — реальне підтвердження того, що чоловікам довіряти не можна, бо їм завжди щось треба в замін — хтось бере більше, хтось менше, але зовсім безкорисливих — не має. Сварити мені треба в першу чергу себе, бо я ж могла відразу розкрити брехню Макса і виставити його придурком, але ж ні, я йому підіграла, дозволила себе використати. Чому? Як би не було складно зізнаватися, але він мене зачепив. Чи то своїми красивими сірими очима і зухвалим впертим поглядом, чи то усмішкою, яка зачаровує, спокушає і не дає забути. Усе в цьому чоловіку притягує, з цим складно не погодитися. Зовсім на трішки я ним захопилася, бо з чого б це мені психувати через його зустріч з колишньою? Навіть смішно, бо ж в Макса є і теперішня дівчина. Цікаво, як би я відреагувала, якби побачила їх разом? Я відчуваю злість, бо мої думки знову зайняті ним. А так не має бути. Мені не хочеться відчувати до Макса те, що тихенько крадеться і осідає в серці. Він не заслуговує на це почуття.

Після роботи я заїжджаю до дому і переодягаюся у коротку велюрову сукню чорного кольору. Модель достатньо закрита зверху, але за рахунок приталеного силуету, що добре підкреслює мою фігуру, виглядає спокусливо. Виділяю очі чорними стрілками, підводжу вії тушшю, а на губи накладаю ледь помітний блиск. Взуваю чорні замшеві високі чоботи, беру свою улюблену чорну стьобану сумку від Шанель, вдягаю бежеве кашемірове пальто. Усміхаюся собі в дзеркало і дістаю ключі, щоб замкнути квартиру. Мобільний пілікає і я тягнуся за ним в сумку. Бачу повідомлення з незнайомого номера. Востаннє я таке отримувала, коли мені зрадив Стас. Від тоді не читаю більше нічого з невідомих номерів, тож не відкриваючи видаляю його.

Біля будинку на мене вже чекає Андрій. Він стоїть біля свого розкішного чорного Ауді R8 і чарівно усміхається мені. Андрій — симпатичний чоловік, але не настільки, щоб щось відгукнулось в середині. Можливо потрібен час.

— Привіт, маєш гарний вигляд, — проходить по мені оцінювальним поглядом Андрій.

— Ти також нічого такий, — усміхаюся у відповідь.

— Я знаю відмінний ресторан з європейською кухнею. Затишний, зі смачними десертами і без пафосу. Тобі таке підходить? — запитує Андрій.

— Звучить багатообіцяюче, особливо пункт про десерти, — погоджуюся я.

— Чудово, тоді поїхали.

Ресторан, який обрав Андрій справді дуже затишний. Зручні м’які диванчики з подушками та пледами, ароматні свічки із запахом кориці та яблук, трішки святкового декору, на стінах емоційні фото туристів з різних куточків Європи, фоново лунає французький джаз. Вечір обіцяє бути приємний. Я вже шкодую, що в мене лише година часу. Адже вечерю в моїх батьків ніхто ж не скасовував. Певне, це й на краще, нарешті поставлю жирну крапку в історії з Максом. Вирішую, що Андрію про це знати необов’язково, адже він знову собі напридумує те, чого не має. А ми лише починаємо зближення, тож для чого зайві емоційні гойдалки.

— Мені шматочок торта Захер та подвійну каву, — кажу офіціанту.

— Паста карбонара  та склянка апельсинового фрешу, — замовляє Андрій і переводить погляд на мене.

— Зі мною щось не так? — запитую не витримавши його погляду. Бачу там розчарування, але нічого з цим не можу зробити. Так склалися обставини.

— З тобою все так, як завжди, — усміхається Андрій. — Але раз ти відразу перейшла до солодкого, то кудись поспішаєш. Я правий?

— Так, як завжди. — підтверджую його думку. — Сьогодні маю заїхати до батьків, тому в мене лише година. Зустріч з тобою не хотіла переносити. Ми ж домовилися, — кажу напівправду, але відчуття ніби виправдовуюся перед ним. 

— Я радий, що знайшла на мене час. Шкода, що так мало.

— Обіцяю наступного разу реабілітуватися, — я беру Андрія за руку та усміхаюся йому. Він підносить мою руку до губ і цілує її. 

— Не завадив? — чую за спиною знайомий голос. На автоматі висмикую руку, ніби мене зловили на гарячому. 

Що він тут робить?