Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко

— Максе, може представиш нам свою супутницю? — проходиться по мені оцінювальним поглядом дівчина. У її поведінці відразу вгадується класична стерва. 

— Цього разу також дівчина з ескорту? — зневажливо питає в Макса. — Ти хоч ім'я її не забуть, щоб не повторилося минулорічної ляпи. Пам'ятаєш?

— Не дуже, — відповідає Макс. По виразу його обличчя бачу, що розмова йому не приємна. Хоча кому б така розмова сподобалась.

— Твоя минулорічна супутниця представлялася Аріною, а ти її називав Яриною. Згадав? — задоволено допікає Максу чоловік, ігноруючи мене, ніби я пусте місце. 

В мені піднімається злість на цього чоловіка, вона навіть відтісняє ту мою попередню злість на Макса. Дівчина з ескорту! Як взагалі йому таке могло прийти в голову? Хіба я схожа на ескортницю? Та й навіть якби я була ескортницею, яке йому діло до того з ким прийшов Макс? Ну от і докотилася, я вже заступаюся за нього, хоча це він втягнув мене в цю неприємну ситуацію і я маю злитися на Макса, а не вигороджувати. Мене накривають дивні відчуття. Що й до чого, буду розбиратися потім, а от зарозумілий індик, зараз трохи спуститься з небес.

—  Бачу минулорічна дівчина Макса, вам запам’яталася. Певне була красунею, — невинно втручаюся в розмову, і чоловік нарешті переводить на мене погляд, повний здивування і гніву. Він не очікував, що я посмію заговорити до нього першою. Помічаю, що лютує не лише чоловік, а й його супутниця, що поглядом кидає в мене блискавки, ніби я її дорогу перейшла. Вони точно одне одного варті. Обоє — однаково неприємні.

—  В мене пам'ять хороша, — чоловік притягує ближче до себе свою супутницю і придивляється до мене уважніше. 

Я відчуваю, що Макс розслабляється і трохи послаблює хватку на моїй талії. Напевне переживав, щоб я після таких одкровень не психонула і не здала його. Я й сама не знаю, чому продовужю цю безглузду гру. Могла ж просто викласти правду і піти. 

—  Хороша пам'ять — це добре. Значить мене ви також запам’ятаєте, — протягую чоловіку першою руку для знайомства. — Наталя Кравченко.

Підозрюю прізвище Кравченко йому знайоме, бо він одразу міняється в обличчі і з його голосу зникає іронія. О так, тепер я вже не дівчинка з ексорту, яку можна не помічати. Загалом, я не люблю афішувати, що я дочка бізнесмена Йосипа Кравченко, бо звикла, щоб не прізвище йшло попереду мене, а мої власні досягнення. Але сьогоднішня ситуація виняток з правил. 

—  Кирило Діденко, — представляється мені чоловік, а потім представляє свою супутницю. — Мілана Діденко, моя дружина.

Макс з Кирилом мають трохи спільних рис ззовні, але чомусь здається, що характери в них абсолютно різні. 

—  Дуже приємно! — фальшиво усміхаюсь новим знайомим.

—  То це твоя нова пасія, Максе? — запитує дівчина, ігноруючи мене. Вона виглядає ображено. Якби не знала, що вона одружена, то подумала б, що Мілана ревнує. Ну й весела у них сімейка.

— Так, Наті моя дівчина. А тебе щось дивує? — Макс відповідає так впевнено, що на якусь секунду я сама в це вірю. Треба буде йому сказати, що з нього чудовий актор. 

Мілана не задоволена почутим.  Вона сильніше притискається до Кирила, ніби хоче показати, що їй все одно. Але навіть я, новенька серед них, відчуваю, що її не байдуже. 

— Ось ти де Наті! А я тебе всюди шукаю, — дуже вчасно підходить Оленка. — Вибачте, але я заберу її на деякий час. Маємо дівчачі справи. — подруга усміхається, а я нарешті звільняюся з обіймів Макса.

Він спочатку відпускає, а потім несподівано обертає мене до себе обличчям і легко цілує в губи.

— Кохана, я вже сумую, тому відпускаю тебе, але ненадовго, — усміхається Макс. 

І що це таке було?