Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Може не треба? Мій батько вже зробив певні висновки, буде скандал. Я не хочу, щоб ви були присутні при цьому. В мене складна сім'я. Там таке буде… Ні, не варто, містере Нотриле, я сама з ними поговорю. Думаю, треба вибачитися і повернутися до колишнього життя. У гуртожиток я вже не хочу, тож залишуся вдома.

- Лаурі, ти закінчила? - Киває на залишки морозива. - Хочеш покататися на колесі огляду? - Він показує на диво, створене руками звичайних людей. Я відкрила рота, дивлячись на величезну карусель.

- Хочу, - моє серце на кілька секунд завмерло.

- Ну, ходімо. Ти ж не боїшся висоти? – киває нагору. – Та там і не надто високо. Для птахів це дрібниці. Ти, напевно, літала під хмарами.

- Ні, - відповіла з заїканням, негативно хитаю головою. - Я не вмію літати.

- Як це? Я точно пам'ятаю, що твій вихованець літає, отже, і ти можеш. Я помиляюся?

- Ні, містере Нотрил. Алі правда вміє літати, а ось у мене крил немає. Він навчав мене, як їх розкрити, але я не змогла цього зробити. Так що я – дефективний птах.

- Такого не буває, Лаурі. Ти боїшся літати? – його карі очі прикуті до мене. Сподіваюся, це не розчарування в них зараз промайнуло.

- Не боюся, але крил немає, - зазирнула собі за спину, наче підтверджую цим свої слова. - Вони не відкриваються.

- Значить так. Запиши наступної суботи НЛЛ, навчити Лаурі літати. Я покажу тобі свої прийоми та обіцяю, ти полетиш із першої спроби.

- Звучить багатообіцяюче, - я зраділа, - містере Нотрил, я забула ваш щоденник у вас вдома. Він був у моїй вчорашній сумці… Вибачте.

- Нічого, я сам запишу. Проходь, - він притримує дверцята в кабінку, пропускає мене вперед. Ну а далі… Казка. Я побачила з висоти пташиного польоту напрочуд гарне місто. Виявилося, що одразу за парком пляж, море, зрозуміла, чому тут так приємно дихати. А я ж раніше не переміщалася між містами. Найдальший мій маршрут – у вежу. А зараз я ніби в подорожі та ще й у такій приємній компанії.

- Містере Нотрил, мені подобається з вами дружити, - посміхаюся, продовжуючи дивитися на всі боки. Ми вже робимо друге коло на колесі, і тільки зараз я згадала, що за цією справою і побалакати можна.

- Бачиш, а думала, що за такої різниці у віці і поговорити нема про що, - він теж усміхається, причому широко і з блиском в очах. – Ми з тобою завжди знаходимо теми для розмов.

- Це поки що. Ви допомагаєте мені вирішувати мої проблеми, про це ми й говоримо. А якщо не про це, то про що? Я не знаю, що вам розповісти. Мені й поділитися нема чим.

- Давай я тобі розповім, - заінтригована. - Он, бачиш ту вежу? Кажуть, колись у ній закрили дівчину дивовижної краси. Вона була настільки прекрасною, що побачивши її, чоловіки втрачали розум…

Пішов третій круг на оглядовому колесі. Я заслухалася. Містер Нотрил уміє гарно розповідати. І історії в нього дивовижні. Є підозра, що він вигадує все на ходу, але від цього не менш цікаво. Після легенди про дівчину я прослухала коротку розповідь про місто, в якому ми знаходимося.

Потім ми зайшли до затишної піцерії, сіли на м'який диванчик поруч. Я почувала себе незручно, бо не звикла до таких місць, але містер Нотрил уміє розслабити всього кількома словами. Незабаром стало легко, ми продовжили спілкуватися, він розповідав, я слухала, одночасно поїдали корж піци, один на двох.

- Ваша дівчина бажає десерт? – поцікавився офіціант.

- Так, моя дівчина буде... - і містер Нотрил вказав на картинку в меню, я вже зовсім почервоніла, а коли офіціант пішов, розсміялася в долоню.

- Ну ви даєте, містере Нотрил… Ваша дівчина…

- Він сам це сказав, - ох як він усміхається, а очі, наче бешкетники, спокушають.

За наступної появи офіціанта я почула ще кілька фраз, у яких фігурувало словосполучення «моя дівчина», причому містер Нотрил ніби спеціально його повторював.

У результаті ми ще випили по фірмовому безалкогольному коктейлю, містер Нотрил сплатив за рахунком, і мені вкотре стало ніяково, але пискнути я не посміла.

Далі прогулялися набережною. Я слухала про чайок, дельфінів і русалок. Було цікаво, весело, і я вже забула про все, що сталося зі мною. Мій викладач вилікував мене за один день своєю компанією.

- Містере Нотрил, чому у всіх ваших історіях у дівчат обов'язково руде волосся? - Сміюся. - Це ви мене так намагаєтеся втішити?

- Ні, що ти... Це збіг.

Не повірила. Він ще й сказав це з усмішкою.