Магія без пам'яті - Мiла Морес

- А ви, я бачу, встали раніше.

- Так, я не люблю довго спати. Встиг уже позайматися та навести тут лад.

- А чим ви займаєтеся?

- Спортом. У вихідні виділяю час вранці, у будні займаюся ввечері.

Він подивився на мене трохи насуплено, але я не зрозуміла, до чого цей погляд, адже я пристойне запитання поставила. По ньому, звісно, видно, що він займається спортом... У нього тіло атланта, у футболці біцепси особливо виділяються. Напевно, і внизу там усе тверде.

Маю на увазі прес.

Рокс і поряд не стояв.

- Ааа, - сідаю на вказане місце за столом. Треба поводитися пристойно, але мені так і хочеться накинутися на всю їжу одразу. Омлет з овочами сходить паром, до нього теплі булочки, поруч на блюдці тістечка, а чашках какао. Я ледве слиною не поперхнулася, поки оглядала стіл.

- Їж, Лаурі, не соромся.

- А хто це все готував?

- Ельфі, наш домовик. Я перемістив усе з дому.

Ого… Ну… Я й не посоромилася. З’їла все, що було біля мене. І, здається, зробила це надто швидко, наче з голодного краю. Частково так і є. Вдома я рідко їм щось смачне, найчастіше стандартні бутерброди, супи, друге з невеликим шматочком м'яса, все за одними й тими самими маминими рецептами.

- Дякую, - кажу зніяковіло, зрозумівши, що за мною весь цей час спостерігали. - Ви зараз подумали, що над моїми манерами варто попрацювати?

- Ні, Лаурі, подумав, що ми якраз встигаємо, і Аліті не доведеться нас чекати, - він мені посміхнувся. - Що в тебе з телефоном? - Киває на гаджет, який весь цей час лежав на краю столу, видаючи вібруючі звуки.

- Рідні, мабуть. Я ж кажу. Вб'ють.

Підняла телефон, перевіряю вхідні та повідомлення. Чекала, що там тьма пропущених від мами, але від неї лише один дзвінок і то вчора ввечері. І ще двадцять сім пропущених від Рокса, дванадцять повідомлень у месенджері.

- Хто там? - Запитує викладач.

- Рокс.

Відкрила з цікавості повідомлення. Почалося там усе з коротких «вибач», а далі кілька кілометрових пояснень. Я пробігла очима текстом, вловила загальний зміст, але на кількох рядках затрималася на довше.

- «Лаурі, пробач мені! Я - кінчений дурень! Мені дуже шкода, мені зірвало дах… Не знаю, що тобі про мене наговорили, але благаю, пробач! Я стану перед тобою навколішки і цілуватиму твої гарні пальчики, аби ти мене вибачила… Ти мені потрібна. Я по-справжньому в тебе закохався», - прочитала вголос, схлипнула, кілька разів шморгнула носом. - Вибачте, містере Нотрил, - встала, йду у ванну. Потрібно привести себе до тями.

Телефон знову вібрує, дзвонить Рокс. Хочу почути від нього все те, що він мені написав, може, так я зможу йому повірити, але розмовляти зараз не хочеться, та й ніколи мені. У мене робочий день, а ще із сім'єю треба поговорити.

 - Лаурі, не відповідай, - за моєю спиною біля дверей у ванну опинився викладач. - Він виправдовуватиметься, щоб ти не заявила до магічної поліції. Адже він намагався тебе зґвалтувати, це кримінальна справа, є багато свідків. Він вибачається, щоб ти не заявляла на нього.

- Я й не збиралася, містере Нотрил, - відчиняю двері, заходжу, викладач стоїть у дверях, не перешкоджає, проводжає сумним поглядом.

Закрилася. Обмірковую все в тиші.

Може все-таки відповісти Роксу? Адже він учора був п'яний. Зараз прийшов до тями, зрозумів, що накоїв, кається. Хочеться, щоб він благав мене, дивлячись у вічі, стоячи переді мною на колінах.

«Приходь на наше місце в парку», - прочитала в наступному повідомленні, але телефон зник з моїх рук.

- Містере Нотриле, поверніть мій телефон! - Кричу з ванної.

- Ні, Лаурі, не поверну, - чую в голові відповідь. - Коробка з твоїми речами у вітальні. Одягайся. І не здумай іти з ним на зустріч!

Вийшла за одягом, вибираю вбрання, на викладача намагаюся не дивитися, роблю вигляд, що образилася. Витягла червоний топік та джинси, подумавши, вирішила, що варіант підходящий. Додам черевики та шкіряну куртку.

- Лаурі, ти читаєш інструкцію перед тим, як одягатися?

- Навіщо, містере Нотрил? Джинсами я вмію користуватися, вони чудово мене слухаються.

- Лаурі… Одяг червоного кольору має любовний підтекст. Як, наприклад, твоя вчорашня сукня, - він зупинився на кілька секунд, почекав, поки я подивлюся йому в обличчя. – Та сукня була створена для побачень із чоловіком, якому можна довіряти. Вона відгукується на твої фізіологічні реакції.

- Як це?

- Одяг червоного кольору сам знімається, якщо ти збуджуєшся.

- Справді? - ну й підстава. – Я ж не знала!

- Тому треба читати інструкцію. Я не припускав, що Аліта дала тобі червоні речі.

Згадала, як учора з мене сповзла сукня без моєї на те згоди. Звісно, збудитися мені нескладно. Після всіх поцілунків і ніжностей у кущах з Роксом мене збуджує прямий подих вітру.

Значить, червоний топ нехай залишається в коробці до кращих часів, не вистачало мені ще одного роздягання у невідповідний момент. Раптом містер Нотрил подивиться на мене якось по-особливому, згадаю, що було вчора на його дивані, так від одягу миттєво не залишиться і сліду. Це буде надто компрометуюче.