Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб
Бабця ахнула, впустила порожній акваріум, і він розколовся на дві нерівні частини.
– Тобто ти вже й додому готовий її привести? Ох, дурбецало мале… Даремно тебе в дитинстві дичиною чаклунською годували. Батьки твої, нехай буде щасливий їхній шлях в обитель Великого, на кряч і гризней полювали, щоб чари скуштувати і магію прибуткову притягнути, а ти он сам притягнувся до прокляття окаянного як кряча погана.
– Ще з шушкою сліпою мене порівняйте! – розлютився А Лі і вискочив за поріг. – Дах потік уже й у вас, і в дядька! Та мені начхати, що там з проклятою нареченою! Вона – не моя турбота! Князя тільки шкода… Він начебто непогана людина, а пропаде марно.
– Бач, як заговорив, йолоп отакий?! У розумних книгах так і пишуть: заперечення – перша ознака хвороби, – полинули слідом сповнені занепокоєння слова бабусі. – А, може, вона тобі хоч трохи подобається? Зізнання – важливий крок на шляху до лікування.
А Лі справді хотів зізнатися у кількох речах.
Перша: він охоче спалив би всі столичні писульки з багатообіцяючими назвами на кшталт «Міцна сім’я за тиждень», «Як знайти чоловіка серед чужих чоловіків», «Десять доньок – не вирок» чи «Кохання до труни. П’ять кроків до порозуміння та Кримінальний кодекс у подарунок».
Друга: взагалі-то Айріс Міллс досить мила, але це не робить її гідною нареченою для Джі Лін Рі, тому що у князя є Майва, про що відомо половині світу.
І третя: кров лінг невимовно сильніша за здоровий глузд, що вже й казати про якусь напівміфічну магію, засновану на з’їдених десять років тому крячах?! Меліса Стау не йшла з голови ні на хвилину, її іронічна посмішка переслідувала і вдень, і вночі, плавні рухи кликали до мрії, темні очі обіцяли щось недосяжне, наповнене високим сенсом, за межею звичайних почуттів.
«А на задньому плані постійно маячить руда злюка», – резонно зауважив внутрішній голос.
І що? Он Спритник після смерті дружини скаржився, що в кожен спогад про неї пролазить теща, порятунку від неї немає. Це нічого не означає!
– Внучку! – Бабця відчинила вікно і подивилася так жалібно, що совість завадила потопати в туман. – Я тут штуковину одну дістала… Твій прадід, той що лінг, від шесс отримав, щоб кряч заздалегідь чути. Називається «індикатор». Блимає, коли чаклунська живність близько.
– Ну і?.. – А Лі поки сердився і не збирався пробачати образу так просто.
– Біля тебе не блимає… – На підвіконня ліг масивний чорний браслет, схожий на величезний наручний годинник. – Перевір гризню, га? Щоб точно знати, чи є на тобі щось, а чи ні. Я ж спати не зможу, як подумаю про те прокляття. А попереджений – озброєний, старі люди кажуть.
«Старші за вас, бабусю?» – та сенс гаяти час?
Сонце наполовину висунулося з-за верхівок дерев на горизонті, але легкі хмари та густий туман заважали його променям вільно подорожувати землею. Скрізь лежала роса, і жабки-красульки почувалися в мокрій траві пречудово. Світ давно прокинувся… Особливо крячі, що жили поблизу і чий крик міг розбудити й небіжчика.
Гризня теж не спала. Хрумкала недогризену звечора товсту яблуневу гілку, якою бабця сподівалася відволікти її від псування клітки, крутила довгими вухами, кумедно ворушила носом і з підозрою косилася на незнайомий предмет, він же – незрозумілий індикатор.
– Це не працює, бабусю. – А Лі не хотів засмучувати бабцю, але до клітки залишалося кроків п’ять, а шеська штука не подавала ознак життя.
– Підійди ближче!
– Навряд чи прадіду дали артефакт, який попереджає про кряч у момент їхнього нападу.
– Може, й не дали… Може, сам узяв… Може, воно й не для кряч… Але магію точно бачить!
– Він вкрав щось у шесс? Ого! Ой-е!
Гризня стукнула задніми лапами об міцну підлогу клітки і сховалася в тінь, коли в потовщеній частині браслета спалахнув червоний вогник і почав нерівно мигтіти.
– Воно вловило гризню! – захопився А Лі, відступаючи на крок. Червона крапка відразу ж згасла. – Бачили, бабусю? Треба впритул підійти! Задоволені? Нема в мені магії! Ніяке прокляття нікуди мене не тягне!
– Якщо не прокляття, то дурна голова, – відрізала бабця. – А це ще гірше, бо не лікується. Одне добре: одружуватися тобі рано, та й прокляття закоханому телепню не страшне. А князя шкода, ех… І того чоловіка, якого рік тому в газетах друкували. Як там його?
– Якийсь А. Майлір.
– Ось-ось, Майлір… Арман Майлір! Він же з Пагорбів родом. Правнучок шеської жінки, у якої я колись працювала. Розумний ріс хлопчик… У самого Кан Ді Міна робив, а той абикого біля себе не тримає. Майлір напівкровка, звісно, чистокровних шесс і тоді вже майже не було. Мріяв чаклунство відродити, землі шесс повернути… Ех, бідолаха… Вихваляв магію, та на прокляття напоровся… І навіщо йому була та дівчина? Бідна, неповнолітня, не знатна… Майлір – шанований рід, він міг до будь-якої посвататись і жити до старості у мирі та щасті.
– Покохав, мабуть. – А Лі спостерігав за гризнею, що перевіряла, чи добре вкрите її потомство, і міцно стискав браслет-індикатор.
– Любив би – не скам’янів би, – нагадала бабця, що вважала своє тлумачення прокляття єдиним правильним. – Гей! Куди зібрався? Штуковину шеську вдома залиш, згодиться ще! Дітям своїм що передаси на згадку про доблесних предків?