Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Віз, запряжений рябою волохатою конячкою, виринув з-за рогу і ледь не став причиною аварії.

– Дядьку! Бабця якраз на тебе чекає! Замовлення розвезеш?

Спритник несхвально похитав головою і звернув до хатини, зовнішній вигляд якої ідеально узгоджувався з традиційним житлом чаклунів із книг та кіно.

– Куди летиш, розбійнику? – кинув через плече. – Де подвиги роздають?

– Куди треба, туди й лечу. Передати привіт твоїй дамі серця?

Поки Спритник прокашлювався, явно не знаходячи, що сказати, А Лі перевірив шеський апарат на сонній крячі, що вишукувала дощових черв’яків за сіткою-огорожею.

– Діє, – пробурмотів зраділо. – Чудово!

Тепер можна заглянути і до замку. Відвідати наречену та сад. Щось там нечисто… Припустимо, Айріс Міллс і справді проклята. Можливо, серед її предків були шесс, і крихти магії течуть у її жилах – як і в жилах десятків тисяч людей, включно з чвертю мешканців Пагорбів. Але цього до смішно мало, щоб кряча відчула поклик через усе місто.

Ввечері А Лі чув, як такий варіант обговорювали наглядачі розплідника, і тихо посміювався. Нехай із крячами він справи не мав, зате досконало знав теорію, спасибі бабці та предкам-браконьєрам. І гризней виростив чимало, а вони теж чаклунські від коротких пухнастих хвостиків до кінчиків довгих вух.

Шеських тварин притягує магія, жодних сумнівів, але як можна порівнювати сповнені давньою силою гори на заході і прокляту дівчину на сході? От якби Айріс ходила біля воріт розплідника, її стовідсотково помітили б, а в замку… Ні, нізащо!

Айріс і гори – як свіжий буханець хліба та ціла пекарня. Постав хліб поруч із голодним – він вибере його. Сховай подалі – він вловить лиш аромат пекарні.

У замок крячу заманило щось інше… Щось дуже потужне! Востаннє кряча тікала минулого тижня – як завжди, прямісінько на захід. Отже, невідомий артефакт з’явився нещодавно. Прибув разом із гостями зі столиці? Чи хтось із місцевих каламутить воду?

«Я можу знайти цю штуку, але як я дізнаюся, чия вона і для чого призначена?» – А Лі застрибнув у маршрутний екіпаж, почуваючись чи то героєм, чи то дурнем.

Коли попереду замаячив замок, сумніви відступили разом із грошима за проїзд. Із джерелом магії треба розібратися, перш ніж на місто нахлине не самотній самець, а стадо несучок. Заради цього можна знову (як завжди) побути посміховиськом. Воно того варте.

***

Через ремонт, затіяний Старим Семом, володіння князя мало чим відрізнялися від прохідного двору. Ворота навстіж, безліч підозрілих людей у будівельних касках, купи матеріалів та сміття… Будь-хто міг блукати серед цього стовпотворіння, не викликаючи запитань. Замок, звісно, мав ще деякі залишки неприступності, однак у сад А Лі увійшов вільно – з діловим виглядом і секатором у руках, що знайшовся біля низенького сараю за малинником.

Доріжки, яблуні й нещасна обскубана полуниця, напівприхована пишними кущами смородини… Кряча спустилася саме сюди, і все ж таки браслет не подавав ознак життя.

«Взагалі-то спочатку вона кружляла над вежею», – підказала пам’ять, що раптом зволила відсунути вбік спогади про Лисицю і ту, руду, що оселилася в думках.

– Хліб і пекарня, – повторив А Лі, підбадьорюючи себе. – Птаха притягнув замок, але поряд ходила проклята, і кряча вибрала її. Напевно. Звідки мені знати, чим приваблює шеських тварин магія? Може, чаклунські істоти на смак кращі?

Він перетнув ряд зимових яблунь, що зімкнули крони низько над землею, на мить затримався біля гілок, під якими ховався разом із Айріс. Губи самі розтягнулися в усмішці, хоч нічого смішного тоді не сталося.

«…Ти вмієш цілуватися?» – пам’ятається, запитала княжа наречена.

Що заважало вдовольнити її цікавість? Вона ж була так близько… Пахла солодкою малиною, не тікала і навіть не відштовхувала…

А Лі здригнувся і кинув зляканий погляд на індикатор. Що за підлі думки?!

Браслет не світився, але його холод і значна вага нагадали про реальність.

Єдина вежа замку, що пережила і війни з лінг, і претензії стародавніх королів Валесії, була наполовину обплетена плющем. До неї примикало житлове крило – те, в одному з вікон якого пані Руденс розчісувала розкішне світле волосся, збираючись сховати його під хитромудрим капелюшком.

«У Спритника гострі очі», – усміхнувся А Лі і спіткнувся об зарослу травою цеглу, бо поруч із тітонькою нареченої з’явилася стривожена Лисиця і почала щось говорити.

Сьогодні Меліса Стау вбралася напрочуд скромно. З-за підвіконня виднілася лише верхня частина її вузької темної спідниці і строга блуза без мережив, що пасувала напівкровці краще, ніж іншим жінкам вечірні сукні. Скручене на маківці волосся надавало Лисиці вигляду вчительки, різкі рухи і стурбований вираз обличчя натякали на труднощі.

«Щось із Айріс?» – від цієї думки занило в грудях.

Втім, А Лі прийняв би близько до серця і страждання пані Руденс – таким-от він народився, пізно змінюватись.

– О горе, люди! Сором вам! Мене збезчещено навіки! – дзвінкий дівочий голос полинув над замком, змусивши будівельників на мить притихнути. – На муки страшні мій рід приречено нещасний! Дізнайтеся, який ваш…