Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб
– Я не знаю вас, але знаю Айріс. – Меліса скоса подивилася на князя і підійшла до дверей, щоб зачинити їх щільніше. – Мала бути вагома причина, щоб Іриса накидала тут квіточок і влаштувала виставу. Нічого на думку не спадає, князю?
– Джі Лін.
– Я пам’ятаю, як вас звуть. – Лисиця дозволила собі швидку посмішку. – То є ідеї щодо Айріс? Розтоптані білі квіти щось означають?
Князь безнадійно махнув рукою і підійшов до столу, щоб налити склянку води з високого графина.
– Це не вона, – зауважив, зробивши ковток. – Смітять дівчатка з притулку. Начитаются популярних журналів і вимагають, щоб їхній князь відповідав стандартам. Шовк, мережива та порцеляну їм не дістати, а пелюсток влітку вистачає. Покоївки ненавидять цю красу і зазвичай стежать за поверхом, але вчора кряча всіх розігнала.
– Замикатися не пробували? – Лисиця повернулася на стілець і уважно подивилася на співрозмовника. – Ви здивуєтесь, але кілька тисяч років тому з’явилися дуже корисні речі – замки називаються.
– Замикається мій кабінет, – без апломбу промовив Джі Лін. – Живу я в основному там, а сюди приходжу на кілька годин, щоб поспати і відпочити. І, відповідаючи на невисловлене запитання, мені подобаються букети. Якби до них не додавались пелюстки у ліжку, це було б чудово. Ви гаєте час, Мелісо. Я гадки не маю, що тут робила ваша підопічна. Не хочете запитати її саму? За сніданком, наприклад? А зараз не ображайтесь, але мені треба переодягнутися.
Лисиця не ворухнулась.
– Я хіба проти? – сказала відсторонено. – Переодягайтесь. А з Ірисою щось починає вимальовуватися… До речі, укуси кряч гояться довго і важко. Хочете, оброблю ваші рани?
– Ні! – гаркнув князь, змусивши її здивовано підняти погляд. – Чому ви не можете просто піти?
– Можу. – Меліса думала про своє. – А треба? В очах нареченої ваш моральний образ і так нижче абсолютного нуля, раз вона побажала вам смерті.
– Ви серйозно?
– У звичайному житті Іриса дуже мила, добра та ввічлива дівчина. Можете мені не вірити, я все-таки зацікавлена сторона, але це правда. А от коли вона думає, що когось десь кривдять… Слово честі, в таких випадках простіше дійти згоди з крячами.
Джі Лін ривком відчинив вікно, і свіже ранкове повітря увірвалося в кімнату, проганяючи стійкий запах літніх квітів. Шум двору нахлинув за мить, а потім потривожені голуби знову почали тихо воркувати на карнизі, повернувся до стукання дятел на яблуні в саду, горобці забули про свій переляк і зі щасливим цвіріньканням спустилися на недозрілу вишню.
– Р-ряч! – сказали звідкись зверху. – Р-ряч?
– Згадай про лихо, а воно тут як тут… – пробурмотів князь, прикриваючи вікно.
– Попрошу без образ. – Лисиця помітила полотна Сі Шен Гі і на кілька хвилин прикипіла до них поглядом. – Айріс…
– Айріс – налякане дівча, яке впевнене, що в цьому мерзенному світі сильні завжди використовують слабких, – обірвав Джі Лін. – Я розумію, у неї непроста доля, і не збираюся з нею ворогувати, так само як і не маю наміру виконувати роль всесвітнього зла.
– Дівча? Інші женихи, особливо перший та останній, не бачили в ній нічого дитячого.
– Дитячого і я не бачу, зате підліткової вразливості у вашої підопічної хоч греблю гати. Але це, звичайно, не моя справа. Розібратись, яка муха її сьогодні вкусила, і простежити, щоб це не повторилося, – ваше завдання, чи не так, Мелісо?
– Що ви, ні! – пролунало з іронією. – Я стежу за безпекою нареченої, а не женихів. Король наполягає. Імпульсивність Айріс подобається йому не менше, ніж її прокляття. Що кумедного в закам’янінні? Мить задоволення – і все. А якщо добросердечній нареченій натякнути на грішки нареченого, веселощів вистачить на цілий тиждень.
– Ви цього не схвалюєте, – князь не питав – стверджував.
Лисиця підвелася зі стільця і підійшла до картини, що зображала залите місячним світлом село на схилі пагорба.
– Я й захоплення Сайлинського архіпелагу не схвалюю, – мовила сухо. – І що? Моя думка разом із думкою тисяч мешканців Валесії якось вплинула на його долю? Фабіан впертий і амбітний. Він одержує те, чого хоче.
– Але не вас.
Вона легко провела рукою по рамі, прикрашеній стилізованими колосками, змахнула порошинку і обернулася до співрозмовника.
– Обійдемося без сарказму, – сказала, дивлячись йому в очі. – Ми обидва знаємо, що ліжко як фінальний акт підпорядкування – фішка жіночих романів і має мало спільного із реальною владою. Нині Валесія та її жителі, включно зі мною, Айріс Міллс та Кабінетом Міністрів, належать королю повністю, тому що закони дозволяють йому абсолютно все. Пагорби зі своєю автономією та стародавніми правами Фабіану як кістка у горлі. Він націлився на вас, князю. Наскільки я його вивчила, ви вже у пастці. Наскільки я вивчила боягузливу опозицію, вас давно поінформували про наміри короля, висловили співчуття і вибачилися за бездіяльність. І ось тут починаються питання.
– Чому я пливу за течією? – Джі Лін невесело посміхнувся. – А які у мене варіанти? Їхати до столиці й падати королю в ноги? Не хочу.
– Чому ви впевнені, що весілля не буде, і живете так, наче у вас усе під контролем? – різко запитала Меліса. – Від моменту нашого приїзду ледве минула доба, зате сталось аж три події, в яких могла постраждати наречена. Це наштовхує на роздуми.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно