Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Князь впізнав у кучері одного з охоронців замку, які виконували там чисто декоративну роль і часом допомагали Старому Сему, і не став розвивати тему короля, Лисиці Стау та Майви.

– У вас сорочка пожована на плечі, – зауважив, аби перервати важке мовчання.

– А у вас штани на дупі, але я ж не тріскочу про це на кожному кроці, – огризнулася напівкровка, і стало зрозуміло, чому валесійські газети найчастіше називали її «дуже прямолінійною особою, не знайомою з тактом». – Залазьте вже. Будь-хто скаже, що ви схожі на застуканого на гарячому коханця, а не на жертву крячі.

Джі Лін посміхнувся і послухався. Мабуть, йому імпонувала безцеремонність столичної гості. Меліса не усміхалася в обличчя, ховаючи камінь за спиною. Може, вона й мала особливі накази короля, але Лисиця не втиралася в довіру, не лестила в дрібницях і не користувалася своєю яскравою красою, щоб позбавити співрозмовника здорового глузду.

«А шкода, – промайнула абсурдна думка. – Мені б не завадило трохи божевілля».

На щастя, колеса загуркотіли бруківкою, і шалена ідея вилетіла з голови.

Князь покосився на Лисицю. Вона сиділа поруч, мовчазна і трохи сумна. Дивилася у віконце, на повний місяць і темні силуети придорожніх дерев. Не тулилася в куток, не притискалася до попутника, не горбилася, не тримала спину неприродно прямо, не уникала випадкових дотиків на поворотах, не ховала очі… Просто сиділа, і її тиха присутність була настільки природною, що не заважала ні думати, ні відпочивати. ні брехати собі, що майбутнє існує.

– У вас теж були предки-лінг? – Меліса якимось дивом відчула погляд супутника. – Навіть не думайте про це. Економте уяву. Що там із датою весілля, до речі? Фабіан довго не чекатиме. Щонайбільше – півтора місяці, до повноліття Айріс. Витратьте їх розумно.

– Витрачу, не сумнівайтеся, – буркнув Джі Лін, роздратований співчутливим тоном.

Як на зло, заборона зіграла поганий жарт. До самого замку князь не міг викинути її з голови, хоч і розумів: справа не в Лисиці та її принадах, а в королі, що рухає людей як шахові фігурки. Фабіан націлився на Пагорби заради вигоди, але напівкровкою Стау грає виключно для власного задоволення. Вона, напевно, ненавидить його сильніше, ніж усі змовники Валесії разом узяті.

– Доброї ночі, князю, – сказала Меліса у вестибюлі замку. – Вас здивує, якщо я скажу, що вірю у щасливий фінал вашої історії?

– Звичайно. Адже ви не схожі на брехуху.

Вона засміялася і запропонувала зустрітися вранці. Обговорити все. Разом знайти вихід.

– Натякаєте на щось конкретне?

– Немає людини – немає проблеми, князю. – Лисиця звернула на другий поверх. – Тільки на це.

«Йдеться про Айріс Міллс, яку деякі доброзичливці можуть захотіти прибрати з князівства навіки? Чи про змову?!» – Джі Лін увійшов у свою спальню і ледь не послизнувся на квіткових пелюстках, що валялися довкола.

Скривився, уявивши завтрашні стогони покоївки. Відтоді, як приютські дівчатка вподобали журнал «Благородне товариство для всіх», який інформував простий народ Валесії про побут справжніх аристократів, жити стало важкувато. Простіше дочекатися зими, коли квіти можна знайти лише в квітковій лавці, ніж переконати дівчат, що вся ця краса гарна тільки на фотографічних знімках.

– Якось я тут уб’юся, – пробурмотів князь, лінуючись увімкнути світло і пробираючись до ліжка в напівтемряві. – Або задихнусь пилком.

Він помацав рукою подушку і скривився: деякі пелюстки вже прив’яли і перетворилися з прохолодних на слизькі. Але витрушувати всю цю красу не було сил. Джі Лін пообіцяв собі, що відпочине п’ять хвилин і зробить все як слід. Треба хоч зуби почистити, бо розвалився на покривалі як дикун…

На підлозі щось зашаруділо.

«Миші», – князь стукнув кулаком по дерев’яному узголів’ю, проганяючи зухвальців.

Чи пішли вони, він не знав, тому що провалився у глибокий сон без сновидінь.